Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— А де ж…? — почав я і затнувся.
Бо там, у самому центрі сцени, на яскравому двадцятичотирикаратному престолі Божому, возсідав І.Х.
Сидів він випростано, поглядом очей пронизуючи стіни церкви, а руки поклавши, долонями догори, на бильця трону.
— I.X.!
Я метнувся по проходу й знову зупинився.
Бо свіжа кров цебеніла з кожного стигмата його оголених зап’ясть.
— Ну й страшний же він! Просто жахливий! Геть звідси! — закричав преподобний з-за моєї спини.
— А це християнська церква? — запитав я.
— Як ви смієте сумніватись!
— А чи не здається вам, що ось такої хвилини, — чудуючись, питав я далі, — і сам Христос, у такому випадку, міг би виявити милосердя?
— Милосердя!? — вигукнув преподобний. — Він удерся в нашу відправу, горлаючи: «Я — істинний Христос! І я боюсь за своє життя. Дорогу!» Він вибіг на сцену, щоб показати свої рани. Міг би й роздягтися з таким самим успіхом. Дарувати йому прощення? Та ж він усіх збаламутив, мало не бунт учинив. Паства розбіглася і хтозна, чи й повернеться коли знову. Якщо вони порозказують сусідам, якщо сюди плавом попливуть газетярі, ви розумієте, що то буде? Він же на посміховисько нас виставив. Цей ваш друг!
— Мій друг…
Та голосові моєму забракло наснаги, коли я виліз на поміст і став біля тієї пародії на шекспірівського лицедія.
— І.Х.! — покликав я, мов через безодню.
Очі І.Х., утоплені у вічність, блимнули й зосередилися.
— Ой, привіт, юначе! — обізвався він. — Що тут діється?
— Діється?! — обурився я. — Таж ти тут щойно пройшовся, мов пекельних який!
— Ой, ні-ні! — І.Х. нараз усвідомив, де перебуває, і примирливо підніс руки догори. Він так витріщився, мовби хтось підкинув йому двох тарантулів. — А що, мене знову батожили? За мною ішли? Я помер. Захисти мене! А пляшку ти приніс?
Я поплескав по кишенях, от ніби всякчас ношуся з такими знадобами, й похитав головою. Тоді обернувся до преподобного, а той, знову вибухнувши звинуваченнями, шаснув за престіл і тицьнув мені пляшчину якогось червоного вина.
І.Х. так і кинувся до пляшки, але я схопив її обіруч і відвів на недосяжну для нього відстань, як принаду.
— Ходи за мною. Тоді й корок виймемо.
— Як ти смієш пащекувати з самим Христом!
— А як ви смієте називати себе Христом! — закричав преподобний.
І.Х. випростався.
— Я, пане, не смію. Я є Христос!
Він підхопився, у смілій спробі показати свою вищість, але так і гримнувся долічерева, а тоді покотився по східцях.
Преподобний аж застогнав, от ніби людовбій спонукав його серце, а вже воно спонукало його зціпити кулаки.
Я підвів І.Х. та, вимахуючи пляшкою перед ним, безпечно провів через церкву аж надвір.
Таксі все ще стояло там. Перш ніж залізти до салону, І.Х. обернувся до преподобного, який стояв на порозі, випромінюючи обличчям люту ненависть.
І.Х. підніс догори свої закривавлені лабети.
— Святиня! Так? Святиня?
— Навіть пекло, сер, — криком відповів йому преподобний, — не прийме вас!
Грюк!
Я уявив собі, як усередині храму тисяча визволених ангельських крил ретельно просіває занечищене повітря.
І.Х. незграбно вліз до салону, схопив пляшку, а тоді похилився вперед і шепнув водієві:
— Гетсиманія!
І ми поїхали. Водій краєчком ока зазирав до свого путівника.
— Гетсиманія! — пробурмотів він. — Це вулиця? Бульвар такий? Чи урочище яке?
50
— Навіть хрест не є безпечним місцем, навіть на хресті ти в небезпеці! — мимрив І.Х., їдучи містом, а очима прикипівши до своїх зранених зап’ястків так, ніби хтось чужий наклав їх йому на руки. — І до чого це котиться світ? — іще мовив він, видивляючись на будинки, що пропливали повз його очі.
— Невже й Христос був депресивний маніяк, як оце я? — запитав він.
— Ні, — не надто переконливо відповів я. — Не пришелепок. Але поруч тебе шелепають щелепами стільки достойних людей. І що завело тебе отуди?
— За мною гналися! Мене переслідують! А я ж Світло Світу. — Але ці останні слова він вимовив із гіркою іронією. — Господи Ісусе, хотів би я не знати аж так багато!
— Розкажи мені. Вилий душу.
— Тоді й за тобою поженуться! Кларенс… — пробурмотів він. — А Кларенс не так швидко бігав, щоб утекти, еге ж?
— Та я теж знав Кларенса, — сказав я. — Ще багато років тому…
Цим я ще дужче налякав I.X.
— Нікому про це! Ані пари з уст! І я ж нікому…
Пихкаючи, І.X. видудлив половину вина й підморгнув мені: