Роман юрби

Вася Равлик виповз із-під ковдри й пішов на двір умиватися. Довго ляпав собі в обличчя, розтирав груди, бо в голові залишався каламут, пирхав, як кінь, знову ляпався, ніби змивав із себе щось бридке, весь отой виллятий і заструпілий піт; тер тіло рушником, аж доки не відчув припливу бадьорості. Тоді одяг сорочку і сів на ґанку, пускаючи над собою сиві парашутики диму, і так обдимів себе, що ніби в синій кулі сидів. У цей час над ворітьми з’явилася невиспана, розкошлана голова із сірником у зубах, і та голова заусміхалася до нього разом із тим сірником.

– Гарно вчора погуляли, – сказала голова. – А де Райка?

– Спить, – сказав кисло Вася Равлик. – Де вона тут у мене взялася?

– Ми привели, – сказала голова із сірником у зубах. – Плакала й просилася до тебе.

– Плакала й просилася до мене? – зчудовано перепитав Вася.

– Еге ж, – мовила голова. – Ну ми й відвели.

– Хто це ми?

– Ну, всі, хто в мене гуляв. А ти що, не чув, коли ми приходили?

– Не чув, – зітхнув Вася Равлик. – Я вчора перебрав.

– Егеж, всі ми вчора перебрали. Завтра мене вже забирають.

– Що ж мені з нею робити? – безпомічно спитав Вася.

– Як собі хочеш, – байдуже сказав Митько Гілляка. – Чортиця вона чортиця і є. Ну, я пішов.

Голова покотилася по шпичаках паркану, спокійна, розколошкана, сонна. Котилася й жувала сірника, а Васі Равлику самому здалося, що й сам ясує сірника, бо в роті в нього з’явився смак розгризеного дерева.

Він підсмажив собі два яйці й поснідав: була сьогодні неділя й на роботу йому не треба, налив здоровенну філіжанку чаю, і той чай мав смак віника; кусав булку, намазану маслом, і та булка мала смак полину. Робив усе це Вася Равлик повільно, бо, кажучи відверто, чекав, що в дверях кухні виросте постать його гості, а може, вона, прокинувшись, тихенько піде собі геть і всі проблеми його вирішаться – знову житиме, як жив, із хаткою на плечах, адже не бувало ще такого, щоб ув одній хаті жили аж два равлики. Отож, дожувавши булку, яка мала смак полину, й допивши чай, що мав смак віника, Вася майже придумав, що йому робити. Покине її тут, хай відіспиться, а сам піде погуляє, ну, хоч би на острів, сяде з вудочкою й просидить до обіду, а вона хай спить скільки хоче, а тоді спокійно йде, адже незручно їй буде, коли отямиться в чужому ліжку. Вася Равлик був хлопець делікатний, він скинув сандалети і, ступаючи навшпиньки, вийшов із кухні в кімнату. Став і дивився на власне ліжко, там мирно спала та, яку Митько Гілляка чомусь назвав чортицею, загорнулась у ковдру, повернута на бік, аж круто здіймалося стегно, і сопла, навіть похропувала. Вася Равлик пішов до виходу, балансуючи сандалетами, тихенько відчинив і зачинив двері, на ґанку взувся, захопив вудочку, черв’яки, що залишилися в коробочці з позавчора, відерце на рибу і, ніби тікаючи, чимдуж подався до річки, а тоді на зарослий тополями острів – там він сів на зарослому травою березі, зітхнув і закинув вудочку в річку. І йому синьо попливло перед очима все, що було вчора: ота гулянка, й оті люди, і те, що він перебрав, і та сусідка, і те, як він з нею цілувався на ліжку в коридорчику, і те, що на його губах була нудка помада, і смак тієї помади, від якої його й зараз нудило, і те, як ішов додому, і що сталося вранці. Риба давно проковтнула черв’яка і давно смикнула поплавка, а він сидів із синіми очима і сині видива пливли перед його зором; дивно йому було від усього того.