Роман юрби

І відчув при цьому гіркий полин, а разом із тим і відвагу: а що, коли він зараз до неї вийде. Захопив торбинку з цукерками й, мліючи від зухвалості, подався за хату, а коли підійшов, вона й не рухнулася, ніби спала.

– Приніс тобі цукерок, – сказав, відчуваючи, що язик йому тремтить.

– Поклади, – мовила вона розмлоєно.

– Так засмагла, – мовив він, все ще непотрібно хвилюючись.

– Угу, – буркнула вона, а що він поклав біля її голови торбинку з цукерками, простягла, не зводячи голови, руку з напівоблізлим манікюром на пухких, коротких пальцях, пошаруділа папером, витягла цукерку й послала її кудись під купу волосся, що безладно покривало її голову.

– Я пішов доварювати обід, – сказав він, хоч йому хотілося впасти тут, біля неї.

– Угу, – муркнула вона, а її рука знову потяглась до торбинки.

Він пішов додому, відчуваючи, що кипить. Щось його в цій ситуації дратувало, збуджувало, невдоволило, стримувало, бо він і справді вів себе як бевдзь, бо таки не знав, як себе вести і до чого все це призведе. Ні, він даремно її від себе не прогнав, даремно ув’язується в стосунки з нею, бо це ж якась і справді чортиця. Аж зупинився від тієї думки: чому так вирішив? Ні, він нічого не розумів, нічого не знав, був лише запалений якимсь бридашним вогнем, був лише якось перелопачений, перекручений, перемучений. “Чорті-шо!” – буркнув він, всуваючи до рота цигарку й запалюючи сірника.

Смажив котлети, вряди-годи підбігаючи до вікна спальні й дивлячись на те нерушне розпластане тіло в садку. Ні, не зовсім нерушне, бо рука її раз у раз просувалася до торбинки й посилала до рота цукерки, натомість викидала з-під кучугури волосся пом’яті барвисті папірці. І тих папірців було вже накидано на ковдрі з десяток, блискотів станіоль, і йому аж нудно ставало. Тоді вирішив до вікна більше не підступати, а сісти біля шкваркітливих котлет, біля довареного супу, біля газового вогника, біля сигарети, що стриміла з його пальців, і трошки подумати, а може, зібрати всю відому інформацію про гостю. Що йому сказав Митька Гілляка? Перше дивне: вона, ця Рая, плакала й просилася до нього, Васі Равлика. Друге, що вона чортиця, сказав Митька Гілляка, що Вася Равлик – пацан, коли таких речей не розуміє, бо чортиця, сказав він, – вона чортиця і є. Інформація Шурки Кукси була ще убогіша, той тільки спитав, чи чортиця від нього пішла Вася Равлик, певне, й справді був іще пацан, бо що таке чортиця ані на мак не розумів; Вася Равлик був наївний, як тополиний чи кульбаб’ячий пух – може, недаремно його й Равликом прозвали? Не розумів, чого Рая мала плакати й проситися до нього, адже вони там тільки принагідно між собою притерлися. Зрештою, пояснити це не було важко: вона, очевидно, теж перебрала, от і вела себе казна-як, бо й він, Вася Равлик, вів себе також казна-як. Одне тільки його насторожувало: коли Шурка Кукса спитав, чи пішла вона, знав, що вона до когось пристає, а потім іде. Ще одна цікава деталь: чортиця в нього нічого не вкрала (до речі, гроші лежали на місці), хоч він покинув її саму в порожній хаті, навіть попросила в нього на сигарети.