Роман юрби

– Чуєш, Мить, – рипуче озвалася з ґанку Митькова мати. – Може, хай гості знову до столу сядуть.

Але Вася Равлик більше не хотів сідати до столу. Вася пішов у глибину ночі, осяяну зеленим місяцем, побрів по дні океану, де в густій воді темряви розмито стояли будинки і паркани, зілля й дерева, заснулі машини і поросле мохом каміння, трава й електричні стовпи. Півгодини тому на цих стовпах горіли ліхтарі, а зараз умерли, виточили із себе все світло й хололи, облиті міражним зеленим сяйвом. І Вася знову відчув себе малим равликом – повз дорогою, і все йому здавалося в цьому світі розмитим, ніби покритим пухким шаром намулу, навіть він сам, навіть його хатка на спині. Він повз, виставивши пару чутливих ріжків і ті ріжки здригались у холодній густині тиші, яка оповила землю. Не горіло обабіч ані вікна, не чутно було жодного дихання, не звучали посилено кроки запізнілого перехожого, не спалахував вогник цигарки в жодного безсонька; дно океану – це дно. Вася повільно перебирав ногами й думав, що та Рая, певне, на нього не образиться, бо покинув її навіть не попрощавшися; зрештою, хто вона йому така і чому має він з нею прощатися? В цей час вийшов на дорогу кіт і засвітив до нього зеленими очима, пирхнув зовсім так, як пирхала Рая, і він подумав: а може, це вона? Схилився до дороги, ніби хотів захопити каменя, і махнув рукою, наче того каменя кинув, і кіт миттю щез, немов розчинивсь у темряві. Тоді Вася задер голову до зеленого місяця, засміявся до нього, але той був такий же холодний, як і та Рая, і він подумав: а що? Вкинув до рота цигарку, запалив сірника і той сірник жовто освітив йому пальці й носа; дим від цигарки був солодко-вмиротворювальний; тоді він почув, що тишу таки розбивають кроки запізнілого перехожого, і це кроки таки його. В голові стояла така ж каламутна темрява, бо голова його теж була, ніби цей світ, цигарка його – наче місяць, а очі, мов зорі. А на дні того світу-голови, по дні океану його єства повз маленький дворогий равлик, тягнучи вмокрілу від роси хатку, а на хатці вмостився цвіркун і фирчав, а може, з чогось насміхався. Вася прийшов до своєї хвіртки і почув, що його двір цвіркуни сьогодні вибрали для урочистих зборів, а ще побачив порожній простір, що його гримала на білій спині стежка. Стежка була прив’язана до порожнього ґанку, який блищав вологими від роси дошками, і йому здалося, що на тому ґанку нерушно бовваніє напіврозмита материна постать. Але то була одна з ілюзій цієї незвичайної ночі, бо мати Василя Равлика померла півроку тому, і ця хата, прив’язана до світлої бинди стежки, німо заховала за своїми стінами три куби порожнечі: дві кімнати і кухню. Він знав, що там плаває така ж синя, тільки густіша, темрява, бо й дім його, й три куби порожнечі в ньому, і розмиті речі – все це із дна ночі, й кожна річ ховала в собі чи під собою чи над собою по меншій площині порожнечі: куби, кулі, призми, піраміди – всі геометричні фігури, про які колись так безнадійно вперто оповідала їм учителька математики. Він, Вася Равлик, стояв, обіпершись об хвіртку, і докурював цигарку, і думав про свій порожній дім, в якому ні кота, ні собаки, про порожній двір, у якому цвіркуни збирають урочисті збори, але там ні курки, ні крілика – у хаті живуть хіба павуки, великі, пузаті, з білим хрестом на спині, які ходять по тугих канатах павутини і вимацують та й жеруть заснулих чи попалих у ті сіті мух. Більше в цих кубах порожнечі нічого нема, і, думаючи таку чудну думку, Вася Равлик уперше пожалів, що не покликав із собою Раї, – вона б, напевне, за ним пішла. Позирнув на дорогу, ніби сподівався, що вона йде за ним слідом, але дорога тримала над своїм світлим тілом прозору довгу ріку порожнечі, й та ріка текла не від нього, а до нього. Міг би повернутись у двір Митьки Гілляки, міг би зайти до нього, сісти біля Раї, знову чіпати її стегно і тертися ногою об ногу, міг би схопити її за руку й потягти за собою, як тяг її Шурка Кукса, і вона не вчинила б опору, але не міг, бо ноги його стали важкі, бо руки його стали зів’ялі, бо очі його падали, тобто він уже майже засинав, привішений до