Роман юрби

– Ти хто? – спитав Вася Равлик.

– Я? – повернулася вона до нього з набитим ротом – Рая.

– Це я вже знаю. Де живеш?

– Я? – знову перепитала вона. – На Мальованці.

– А те, що ти не прийшла додому, нічого?

– Нє, – сказала Рая. – Я часто не приходжу додому.

– Батьки в тебе є? – строго спитав він.

– У мене? – спитала Рая. – Мамка є, папки нема.

– А де ж папка?

– Папки й не було, – байдуже мовила Рая.

– А ти десь робиш?

– Я? Та нє!

– А що ж ти робиш?

– Я? Нічого.

– Аз чого живеш?

Глянула на нього вовченям, і тільки тепер він помітив, що вона ще дуже молода, і це тільки такий накип на ній: дозрілої, а може, й потертої жінки.

– Мамка в столовці работає, – сказала. – От і носить нам їсти.

– А скільки ж вас у неї?

– Нас? П’ятеро.

Ковтнула останній ковть і обтерла губи.

– Ще їстимеш?

– Нє, я сита, – сказала. – Закурить у тебе нема?

Він витяг сигарети, й вони закурили. Позирав скоса на свою несподівану гостю і все ще дивувався: й досі нагадувала вона йому блудящу кішку, яка перебивається у світі абияк: щось принесе їй мати, щось украде сама чи приб’ється до якогось дому. Раптом подумав: на ґанку їх напевне побачать сусіди, а може, вже й побачили – стало від того неприємно. А ще йому стало неприємно, бо не відав: ось вони поговорили, а далі що? Відіслати її додому? Але якось не міг її прогнати хоча би з-за того, що було між ними вранці. Залишити в себе? Але тоді між ними мали б виникнути якісь стосунки – чи ж хоче він триваліших стосунків з такою-от дівчиною? Зрештою, звідав,

що вона давно вже не дівчина, очевидно, не одному й у підстілку була. Ні, ліпше її прогнати, всунути в руку десятку і хай котиться під три чорти.

– Слухай, – спитав раптом. – А чого тебе чортицею звуть?

– А чого тебе Равликом? – спитала вона.

– Ну, я хлопцем любив ото казать: “Равлик, равлик, вистав рожки...”

Вона засміялась, коротко й хрипкувато, здається, вперше отак сміялась.

– Чого ти?

– Бо ти на равлика схожий, – мовила, випускаючи дим. – А де тут у тебе туалет?

– За хатою, в кінці стежки, – сказав він трохи невдоволено, бо не любив, коли з нього сміялися й називали Равликом.

Вона пішла, мотаючи задком, а він ліниво подумав, що фігура в неї нічого, от тільки це плаття. Подумав: коли б її вдягти по-людському, послати в перукарню и по-людському підстригти, бо в неї на голові якась нечупарна кучма, заборонити ваксити губи й чорнити очі – може, була б і нічого. Але ні, найрозумніше відіслати її зараз, бо навіщо йому в домі таке чудо?

Вася Равлик був хлопець простий, але порядний: пив рідко, любив ошатно, без вибриків, одягатися; мати, поки жила, про нього дбала, а зараз він дбає сам про себе; подобалися йому дівчата ошатні, одягнені зі смаком і які не вельми ваксуються; з Митьком Гіллякою він знався по-вуличному, бо вони разом росли, разом і в школу ходили; Митько, правда, закінчив вісім класів, а він, Вася Равлик, усі десять. До п’яниць та картярів Вася не приставав: ходив на роботу в друкарню, і робота в нього була чиста – лінотипіст. Любив читати газети й дивитися телевізора, навіть книжки брав у бібліотеці, а десяток мав і власних – вони стояли на етажерці й були страшно потріпані, бо їх Вася не шкодував давати у позичку на прочитку на роботі й хлопцям із вулиці. Дівчат він трохи побоювався, особливо тих, що йому подобались, і от раптом устряв у таку халепу, покористувався кинутою йому в ліжко нестатечною дівчиною і тепер сидить бевдзем і не знає, що йому з тією дівчиною робити. І він вирішив бути мудрішим від самого себе, тобто нічого він цій дівчині чи жінці не скаже: хоче, хай собі йде; хоче, хай сидить на ґанку; хоче, хай залишається – він собі житиме, як жив, а з нею... Ну, якось воно буде!