Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– От дайоть Васька! – сказав Митько, жуючи сірника. – П’яний уже в дим.
Може, й справді він був п’яний у дим, а може, тільки розпалений, бо від нього таки почали витися димові пасмути; ще трохи і він загориться вогняним стовпом і спалить дім і цих людей. Він ніжно погладив стегно своїй партнерці, що відкликало нову хвилю радості в юрби, тоді встав і пішов туди, де мали бути вхідні двері. І, певне, щось особливе було в його обличчі, бо юрба розступилась, і він відчув, опинившись на свіжому повітрі, що так це чудово, коли опиняєшся сам, коли зумів заплеснути за собою двері, й ті двері відрізали його від чогось йому неприємного. Вася спинився на високому дерев’яному ґанкові, до якого вели дерев’яні сходи, підвів обличчя до неба і раптом завмер уражений: серед неба цвів зелений місяць. І йому здалося, що його недаремно прозивають у цьому світі Равликом, бо равлик він і є, на спині в нього хатка і, тягнучи цю химерну споруду, він повзе в розросле дике царство лопухів, чорнобилю, лободи, пасльону, собачої кропиви, а ще кропиви глухої й жалючої, чистотілу, калачиків, подорожнику, череди, морігу й осоту, конюшини, рум’яників і мокрецю – все те зелене море, що розкинулося довкола, і в цьому зеленому морі він має знайти найширшого, найзеленішого, найрозкішнішого лопушиного листка, вибратися на нього, пожувати, скільки схочеться, смачної соковитої і вільжистої плоті, а тоді влізти сам у себе, у хатку свою й забутися аж до світанку, до того моменту, коли сонячне коло прикотить до цього ґанку, на якому стоїть, “машину желєзну”, і “желєзна машина” підхопить невиспаного й хмільного Митька Гілляку і покотить у світ стрижених голів та зеленої одежі, а він, Равлик, лежатиме на лопушиному листку і грітиме боки в ранковому теплі, по тому вип’є роси і, може, згадає, що його історія з сусідкою за столом, так нагло обірвана, може, була й трохи приємна.
Але вона, та історія, не обірвалася. Бо Вася Равлик чомусь додому не пішов, а зійшов із ґанку в двір, де сів на лавочці, витяг сигарету і почав диміти вже по-справжньому, і так чудно йому зробилося під цим зеленим місяцем, що він ніби й задрімав трохи, а може, закоцюб і задумався. І хтозна-скільки часу отак минуло, година чи дві, принаймні в ногах у нього лежало аж п’ять недопалків, і от тоді з рипом відчинилися двері, в які він вийшов, і з них вивалилася та ж таки юрба. Магнітофон поставили на ґанку, а юрба почала вигецувати вже в дворі; Митько Гілляка побачив Васю Равлика і закричав якимсь тонким, істеричним голосом:
– Рай, Рай, він тут! Ось він, зараза, заховався!
Равлик глипнув очима й побачив, що до нього простує ота його сусідка, ага, вона зветься Раєю, місяць обливає її так чудно, що здається, ніби вона гола, а він – грудка із тьми і темряви, а він закоцюблий равлик під зеленим місяцем; вона йшла до нього спокійна й холодна з напівживою усмішкою на устах і з якоюсь тваринною покірністю. Басі захотілося втекти від цієї дівчини і цього гурту, а вони гоцали й гоцали, реготали і притискали пітними руками до себе пітних партнерів та партнерок; на ґанку стояла, ніби дерев’яний ідол, Митькова малесенька мати, її пласке скіфське обличчя було освітлене місяцем, а рота відслонено. Шурка Кукса тягнув у темінь оте маленьке, кривоноге і з кісками – воно опиралося й не хотіло йти, а Рая вже підійшла до Равлика й мовчки біля нього сіла. І він змушений був обійняти її за плечі, тоді спустив руку на стан, знову перевіривши, чи нема пружки гумки. Вона повернула до нього обличчя, зирнула, але руки його не відкинула, тієї руки, що вже заголила їй коліна і гладила холодну її шкіру.
– Чого пішов? – спитала.
– Перебрав, – відповів. – Провітрююсь.
Хмикнула і знову сиділа біля нього, холодна і спокійна навіть тоді, коли рука його посунула далі та обмацала кригу її стегон, замерзлий ліс її лона, застигле поле її живота. Вася знову відчув, що його пече, його колотить, у шлунку знову закипає їжа і питво, він аж задихнувся, бо здавалося, що, може, й справді вона не жива людина, а холодна, безчуттєва, без крові в тілі лялька, адже він кипить, а вона крижана, він колотиться, а від неї зимою віє. Вирвав руку з того кромішного холоду; танцюристів серед двору поменшало – розбрелися по закутках і звідтіля долітали дівочі скрики, сміх і вискоти, чоловіче бубання. Митько і кілька пар вигиналися з лінивою притомою, Митькова мати все ще стояла на ґанку. Шурка Кукса ніс на руках у глибину двору маленьке й кривоногеньке, і воно в його лаписьках рвалося й пручалось, але не кричало.
– Пусти її! – крикнув Вася Равлик, і Шурка Кукса здивовано зупинився.
– Ти чого?
– Кажу, пусти її! – ще сердитіше сказав Вася. – Вона не хоче!
– А ти звідки знаєш? – спитав так само здивовано Шурка Кукса.