Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Сокіл усе шугав над бойовищем, квилив над Мамаєм раз по раз, подаючи знаки про близьку небезпеку, шугав та й шугав, порою всеньке небо закриваючи широкими крилами, аж наче сонце застуючи деколи, бо від куряви, від диму, від парування крові темніше й темніше ставало довкола, мовби хмари ворожої навали сунули на Мирослав не тільки по топтаній землі, а й по вільному небу.

— Куди ж нам пробиватись далі!? — гукав якийсь страхополох, до перепуду наляканий кров’ю. — Там смерть попереду!

— А сором — позаду! — глузливо відмовив боягузові Козак Мамай, і, ці слова почувши, Михайлик, що промчав на ту мить повз Козака, зрозумів їх, як перший закон війни.

Орудуючи келепом замашненьким, Михайлик, сам не свій після безсонної ночі, після несподіваного щастя в коханні, після вранішньої зустрічі з Яриною, що так підступно зрадила його, піддавшись панському своєму гонорові, що так облудно від нього відмовилась, від парубка, котрого вона сама вночі сьогодні… ні, ні, ні, то все був сон, та й тільки! — і наш Михайлик, у кривавому запалі битви ще й думками цими терзаний, відстав ненароком від матінки, від Мамая, від старого Гната Романюка (котрий рубався тут же), від Прудивуса, від усіх від своїх, — та й прокладав собі дорогу келепом, але не назад, не до замку, а далі від нього, бо ж парубок, як ми сказали б нині, бойового досвіду ніякого не мав.

Запроторившись аж так далеко, Михайлик, необачний, несподівано врубався в гущину ворогів, які тут щільно обступили чималий гурт косарів (із самими лише косами) та вельми пошарпану козацьку сотню Михайла Борозенка: щойно втративши в бою свого бравого сотника, борозенківці вже знемагали од великої крові.

Люди падали одне за одним, а німецькі рейтари відбивали цей гурт мирославців од стін города далі та далі.

Німці вже були певні, що купку долинян, яких вони так щільно оточили, доб’ють без натуги, бо долиняни вже втрачали надію пробитись назад, до Коронного замку, — стікаючи кров’ю, добрі люди відходили від міста перед жарким мистецтвом бою, яким так спритно й холодно володіли чужинці, з покоління в покоління вчившись проливати людську кров по багатьох країнах Сходу й Заходу.

Михайлик, досі не бувавши в боях, не дуже й тямив на ту хвилину, що ж круг нього діється. Йому, правда, трохи моторошно стало, нечутенному, коли він, ледве оговтавшись у бою, зауважив, що й близько не видно нікого з мирославців, а самі скрізь жовтожупанники та чужинці, і, ясна річ, світ йому вгору піднявся, коли вздрів поряд закривавлені постаті козацтва з пошарпаної та оточеної сотні щойно вбитого Михайла Борозенка, рвонувся до своїх, пробився хутко, поклавши дорогою кількох татар, і з таким запалом урізався в непохитну стіну рейтарства, аж німці від несподіванки подались перед ним, скотившись з пагорба, з якого їм так зручно було крушити мирославців.