Дім, в якому…

Зима — час великого переселення кицьок. Не по одній, а всі разом вони з’являються кожна до знайомого порогу та чекають дозволу ввійти. Виїжджаючи вранці зі спальні, ми з Лордом натикаємося на щурячий труп. Над ним скромно, але врочисто сидить хабародавець. Украй худа, украй облізла, попелясто-смугаста тигриця в білих шкарпеточках. Мати незліченних нащадків, ходячий страшний сон гризунів.

— Привіт, Моно Лізо! — Лорд радісно тягнеться погладити її. Мона застрибує йому на коліна і, тихо муркочучи, треться об светр кістлявим боком.

— А здоровецьке ж яке, — фіксує Лері з-за наших спин. — Крупняк.

Мається на увазі, звичайно, небіжчик-щур. Запускаємо Мону до спальні та їдемо снідати. Коло дверей третьої — аналогічна картина. Два щурячі тіла — й коти, що вичікують. Снідаємо дев’ятеро. Під час снігопаду в Грубого настає період зимової сплячки, він не снідає й не обідає, їсть тільки зовсім якісь дрібниці, котрі йому приносять, та й то, коли вдається його розбурхати. Це зима.

Після уроків приходить Руда з моїми шкарпетками та светром Лорда, і ми з нею, Лордом і Горбачем спускаємося надвір. Порожньо й засніжено. Мешканці Дому не люб­лять пустувати на очах у зовнішності, тому снігові бої, якщо й будуть, то з настанням темряви. Ми ліпимо кришливу снігову бабу і приносимо її з собою. Вона тане посеред класної кімнати, перетворюючись на калюжу, в якій плаває сніг; Горбач каже про цю калюжу, що таким є життя.

Потім ми сушимося й п’ємо чай. Руда заплітає волосся Горбача у сто кісок, але тільки з одного боку, на другий бракне терпцю, до того ж заважає Нанетта з її ревнощами та переживаннями. Горбач саджає її на голову, вона відразу заспокоюється і перестає клекотати. Я кажу, що й односторонні кіски дуже красиві, а Лорд каже, що шалено жалкує за своїм волоссям, бо в теперішньому вигляді його не можна ні в що заплести. Я граю «Снігову пісню» — ту, котра гірша від дощової та набагато коротша, зате більше підходить до зимового дня.

Перед обідом з’являється Ділан, який запізнився до котячого переселення. Чорний, як вугілля, улюбленець Сфінкса, син Мони, найдзвінкоголосіший співун з усіх відомих нам котів. Тільки, щоб почути, як він співає, потрібно дочекатися весни.

— А де твій викупний щур? — запитую я його.

Він відвертається і йде, похитуючи блискучим задком. Рідкісно самозакохана тварина.

На підлозі — блюдця з молоком і ковбасними обрізками. На шибках —намальовані морозом кришталеві візерунки.