Дім, в якому…

Догулявшись до болю в коліні, повертаюся в Гніздище. Рідні джунглі. Папороті вистилають Гніздо моє, повитиця обплітає його стіни. Гірке зелене м’ясо, куди не глянь. Принюхуюся. Пахне чиїмось неподобством. Але мене це не стосується. Тут усі харчуються стервом, не тільки я. Вихоплююся на сідало, дивлюся довкіл. Тут лише так можна щось розгледіти — згори. Людність усе більше пластує по підлозі, криївок — тьма-тьмуща. І неможливо зрозуміти, чому ми зовемося Птахами. Ну та добре, не ми ж самі себе так прозвали. Витягую з підвісного пакета червону стрічку, прив’язую до верхньої перекладини. Це знак. Словесного нетримання старого Тата Стервожера. Шарварок затихає, маси підповзають ближче й чекають. Деформації всіх різновидів — і зовнішніх, і внутрішніх — втупились у дзьоб. Нічого не поробиш, такими народилися. Скидаю їм блок сигарет на знак свого благовоління. Ловлять — і раді. Їм, скільки б не дав, усе мало.

— Слухайте, дітки, — починаю.

Слухають. Це вони вміють. Усі. Навіть страшно.

— Ось що, — кажу я їм, — відносно дівчат. Дивлюся я, що ви нікого не приводите. Це недобре. Дружіть і приводьте. От Красуня… Дружить, але не приводить. Така вже пішла нині в Домі мода, і нам не годиться пасти задніх. Так що дерзайте. Наведіть глянець, приберіть, зайве все викиньте. Щоби було чисто. І щоб нічим не пахло, окрім Слонових фіалок.

Їм зрозуміло. Кивають. Слон — найактивніше. Розчув про свої квіточки та й зрадів, бідолаха. Метелик ніжно закидає лапку на Ангела. Ангел морщить носа. Веселяться. Що їм дівчатка? Дорогусик хихотить.

— Обожнюю дівчат, — проказує він фальцетом. — Вони чудо! Може, вони нам що-небудь подарують? Вони ж добрі.

Ну, дуже може бути, що й подарують. Губну помаду, наприклад. А щодо доброти, то я себе не обманював би.

— Тільки навіть не пробуй нічого в них канючити, — попереджаю.

Дорогусик сумно закочує очі, оправляючи пір’ячко.

— Канючити? Фу… Хіба я такий?

— Якого дідька? — запитує Дракон. — Де дівчатка — там клопоти. Походять-походять, а тоді пустять по Дому плітки. Для чого нам таке щастя? Ми що, подарунків їхніх не бачили?

— А ви не давайте приводів для пліток.

Красуня сяє. Гасить ілюмінацію віями, але її однаково видно. Один у нас симпатичний хлопець. Єдиний. Ляльку він, звичайно, не приведе. Бо вже якраз настільки йому розуму вистачить.

Дракон плескає його по спині, ірже:

— Ромео-о!

Красуня густо червоніє, шипить і бризкає слиною. Псує свою красу на найближчі півгодини.