Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Вона витрусила вміст кишень на матрац. Дари «звідти», від «там» і від «тих». І хоч яким мотлохом вони не здаються, зберігатимуться вони в шухлядах, дбайливо загорнуті в хусточки та в сріблястий папір, тому що подарунки не викидають і не передаровують іншим.
Ніч — бездонними дірами у вікнах. Котоледі струснулася, і з піджаком на матрац упали три однакові попелясто-сірі коти, оголюючи її кістляві плечі. Обличчя — довге, наче клинок; безбарвне волосся — як гострі, колючі голки. Коти полізли назад, вона відігнала їх, посвистом відіславши одного в потрібний бік. Кіт продріботів до вікна, смикнув штору за шнур — і чорні діри вікон затягнулися білим. Гидливо струшуючи лапу, кіт повернувся на матрац. О, якби вони ще й каву вміли варити, як неодноразово повторювали спраглі видовищ!
— Якби ж вони вміли, — прошепотіла Руда. Вона не розпізнавала котів, їх ніхто не розрізняв, окрім господині. Сівши поряд із дарами, Руда почала неуважно їх перебирати. — То в кого болять очі?
Котоледі огорнулася піджаком і котами.
— У Щуряки, — сказала вона. — Яка повернулася.
Руда насторожено витягнула шию:
— Звідки цього разу?
— Хіба ж її зрозумієш? Каже, з дна річки. Де водорості та піщані люди. Досить з нас і однієї Русалки, як ти думаєш?
— Так… — Руда підібрала з підлоги волосину. Нескінченну Русалчину волосину. Вивуджуючи її, вона підняла руку, проте кінець волосини так і залишився на паркеті, невидимо поблискуючи, скручуючись і втікаючи під матрац. Коти хижо пильнували за нею зі своїх місць. Вони — й очі їхньої господині. Руда підвелася.
— Піду пошукаю її. Хочу послухати про річку.
Коридорний вимикач — біля кожних дверей. Іще один привілей. Світло зустріли обуреними викриками — і затихли, незадоволено пришіптуючи. Роззирнувшись, вона знайшла. Біля стіни, за спинами тих, котрі дивилися телевізор, горбилася самотня фігура в шкіряній куртці. Світло згасло. Руда пробралася крізь тіла й невиразний дух парфумерії; присівши, вона заторсала Щуряку за плече.
— Щуряко! Егей, прокинься!
— Навіщо її будити? Не варто, — застогнали голоси коло екрана. — Нехай собі спить. Нехай собі бачить сни.
Руда струсонула сильніше.
Навіть у темряві вони обпалили — сутінно палаючі очі.
— Нащо полохати сни? Нащо рвати одяг? Нащо?
Дівчина, худюща, як скелет (що це таки дівчина, треба було ще зуміти здогадатися), чорні калюжі очей, чорний лак волосся, яке прилипло до голови, чорна куценька куртка з еполетами, бліді губи. Щуряка — та, котра Літун — тобто яка ходить у зовнішність, — з півмісяцем бритви (під яким же це нігтем?) — встала з підлоги, затуманено дивлячись на екран.
— Боже! — сказала вона. — Що за процес просвітництва…
Перед телевізором винувато завовтузилися, поскрипуючи мостинами.
— Пішли.
Руда смикнула Щуряку за рукав куртки. Та покірно пішла за нею, трощачи каблуками зустрічні частини тіл. Однак… Ані писку, ні крику, адже ніхто не знає, по-перше, наскільки вона притямна, а по-друге, під котрим нігтем?
— Ми чекали, що ти повернешся без носа, без пальців… Що ти їх повідморожуєш, і вони повідпадають.
— Як колись хвіст?
Щуряка впала на матрац під шведською стінкою, кожну перекладину якої прикрашав виводок дзвіночків на шворочках, і вони разом заспівали, як співатимуть тепер щоночі, заледве вона ворухнеться уві сні.
Стрепенулися коти, які було відвикли від старої пісні.
— Тебе не було цілий місяць. А вже навіть пішов сніг.
— Справді? — Щуряка понишпорила по кишенях. — Я принесла звідти подарунок. Почекай… Десь тут… Ось, — вона простягла каблучку на відкритій долоні.
Руда сіла поряд.
— Бери. Це аметист. Можеш витягнути і вставити куди завгодно.
— З кого ти його зняла?
— З трупа, — хихикнула Щуряка. — Бери. Він приносить щастя.
Вони прислухалися до криків з телевізора. Котоледі сиділа, примруживши очі. По стінах чотирирядковими куплетами й патьоками фарби сповзали слова пісень.
Увійшла Русалка (де закінчується її волосся?) з гітарою, на якій грала, як на мандоліні, — ніжна людина, що говорить пошепки (у неї під нігтями абсолютно точно нічого немає), — і вичікувально подивилася на них.
— Розкажи, Рудасю, — попросила вона. — Як там було сьогодні.
Рудій не хотілося говорити про «тих» і про «там», але вона знала: їй нікуди діватися. Вони чекали, всі три. Тихо й терпляче, ніяк не відгукнувшись на її «так само, як і вчора». І навіть та, котра допіру повернулася, не знаючи ні про що й не розуміючи, про яке «там» іде мова, — навіть вона чекала. Руда сіла, обхопивши коліна.