Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Підходжу й сідаю. Тінь сідає ліворуч. Луїса я ставлю з правого боку. Дивлюся в порожню чашку. Чашка наповнюється. Киваю, п’ю, виймаю зв’язку та перераховую ключі. Вісімнадцять, як і варто було чекати. Вічно одне і те ж. Підпливає цабе із зябровими щілинами та однією ніздрею. Сопе. Простягає клішню. Срібна сережка. Гарно, але встромляти вже не маю куди. Вона попсує мені загальну композицію. Зябра сумно обвисають. Сопіння. Видобувається маленький ключик завбільшки як ніготь мого мізинця. Теж срібло. Приміряю. Це я візьму.
— Скільки?
Клішня показує чотири пальці. А більше у неї їх і немає. Дістаю з потайної кишені гаманець. Плачу. До ключів я маю слабкість. Особливо до непридатних. За спиною псячий запах. Це Валет.
— Музика не заважає?
— Ні, старенький, навіть тішить. Шкода, що ти не співаєш. Може, спробуєш?
Він посміхається, в очах питання.
— Ти ж знаєш, у мене немає голосу.
Я знаю. Він співає, тільки коли п’яний. У нетверезому стані відсутність голосу його не бентежить. Він починає грати «Іммігрантську пісню». Без співу це обламує, але стерпно. Ближче до фіналу Кавник переповнений. В основному черепами Щурів, від яких ряхтить в очах, але Гризуни — шанувальники Великої Пісні, і гнати їх з рідного годувального відсіку не годиться. Тому я надягаю темні окуляри. Усього лише. Ефект стовідсотковий. Черепи сірішають, нерви заспокоюються. Слухаємо далі.
На Леді, з її «Драбиною на небеса», заходить Сфінкс. Різко очищаються три жердки. Він залізає на одну й витріщається — своїми хрущами з-під незайманого черепа. Приголомшливий тип. Знімаю окуляри, щоб побачити його в кольорі, й ми слухаємо далі. Сфінкс потихеньку починає подавати голос. Щури погойдуються. Гітара Валета розходиться та зісковзує в перебори. Сфінкс розходиться й зіслизає у звиско-шепіт. Я теж розходжуся і починаю притупувати.
Хтось вчасно зачиняє двері. Поки не набігло зайвого гомосу. Закінчиться вся ця краса мордобоєм, бо так уже влаштовані Щури, але наразі нам добре. Особливо мені. Валет почухує ніс, Сфінкс усміхається. Музика — прекрасний спосіб стирати думки, погані й не дуже, найкращий і найдавніший.
Ми ловимо кайф півгодини, потім депресивний Щуряка з недолітків раптом заливається сльозами й витягує бритву. Вони без цього не можуть. Найцінніше, що є в Щурові, — це постійна готовність порішити себе в будь-якому місці й у будь-який момент. Себе або довколишніх. Така готовність до фіналу підбадьорює Щурник загалом. Дідуган дон Хуан був би це схвалив. Але — тільки він. Мені такі речі не до душі.
Щуреня пиляє себе, потопаючи в шмарклях, Валет, зачаровано вирячившись на його дії, починає фальшивити. Перерва закінчилася. Щури неохоче розходяться, відводячи молодого штопатися. На підлозі — красиві яскраво-червоні калюжки. Сфінкс зітхає. Надягаю окуляри номер п’ять. Підбадьорливий жовто-помаранчевий спектр. Так краще, коли спілкуєшся з чумними братами.
Сфінкс відразу зауважує нове придбання — ключик-як-нігтик — і схвалює. Дрібниця, а приємно. Допиваємо каву. Теревенимо про Брейгеля. Потім про Леопарда. Нейтральні теми. Теж своєрідна втеча. Плаваємо в диму — кавові кільця на білому, Пташки заглядають у двері, несміливі, в пошуках свого ватажка. Не обертаючись, цикаю на них, і от уже нема жодної, мов і не було.
— Послух на рівні дресури, — зауважує Сфінкс. — Чим ти їх так залякав, Жовтоокий?
— Своїми розмірами.
Я давлюся, кашляю, і відразу виявляється, що Птахи не зникли безслідно. Двоє, взявшись нізвідки, поплескують мене по спині. Привид Тіні сміється на сусідньому стільці. І теж кашляє. Беззвучно. Його ніхто по спині не плескає.
Розмова плавно підпливає до Сантани. Я вже розтанув і стік у найближчу калюжку кави. Настільки приємно, що аж ніяково. Спілкування з людиною, яка вміє розмовляти, — рідкісне задоволення для того, хто живе у Гнізді. Ми балакаємо й балакаємо. Валет чистить свою торбину. В ній зберігається колекція нігтиків-медіаторів. Відверто кажучи, вона бруднувата, пошкрябуванням тут не допоможеш, потрібна пральна машина. Самого Валета теж не завадило б туди закинути. Посміхаюся до чашки, обертаю перстень на пальці.
«Місячна квітка» й «Аміґос»… О, так…
У Кавник непомітно просочується запах найближчого туалету й усе псує. Сумно. Інтелектуальна бесіда — річ незамінна. Особливо для одного мого знайомого Птаха. Бідолашка… Шкода його іноді аж до сліз. Лисий допиває свою каву, тобто те, що називають кавою в Кавнику, бажає нам усього найкращого і йде, обережно обходячи сліди Щуреняти, яке порізалося.