Дім, в якому…

Русалка сідає навпочіпки біля висунутої шухляди столу. В ній — купа всякого мотлоху впереміж з небагатьма дійсно цінними речами. Тут її підручники й зошити, щоденник дворічної давності, склеєний так, що прочитати що-небудь, не розірвавши його, неможливо, похвальні грамоти за успіхи в навчанні та декілька забракованих Щурякою дзвіночків, які та не почепила над своїм матрацом. Попорпавшись у надрах дерев’яної коробки з-під сигар (такої старої, що зображення на кришці повністю стерлося), Русалка знаходить те, що шукала, — плетений вовняний мішечок для спортивних тапочок, з яким вона колись ходила на сеанси лікувальної гімнастики. Відштовхнувши кота, який принюхується до її рук, Русалка розстелює мішечок на підлозі. Він не зовсім такий, як їй пам’яталося. Більш вицвілий і брудніший. Просто посередині — проїдена міллю дірка. Їй здавалося, що мішечок має бути набагато красивішим. Не вдивляючись у малюнок, вона згадує, як плела його. Рядок за рядком — маленьких коричневих чоловічків, що тримаються за руки і танцюють смішний іграшковий танець. У кожного одна нога навзвис — на різній висоті, щоб чоловічки хоч трішечки відрізнялися один від одного. Вона страшенно любила їх — коричневих, великоголових потворок. Їй було вісім років. Вона загадала тоді бажання й вірила, що воно збудеться, якщо зробити щось незвичайне, щось украй складне. Сплести, наприклад, такий мішок — замість шарфів, якими задовольнялися інші. «Навіщо братися за щось таке, чого ти гаразд не вмієш?» — запитала її Гекуба. Русалка не відповіла. Коли мішок був готовий, і навіть Гекуба назвала його «приємненьким», а дива так і не сталося, — ось тоді вона й придумала чоловічків. Важко відмовитися від мрії. Простіше ускладнити шлях до неї, ніж повірити, що задуманому не судилося здійснитися. Дванадцять чоловічків. На них пішло більше часу, ніж на цілий мішок. Центральна фігурка відрізнялася від решти. Вона була подібна на невеличку мітлу. Це немовби сама Русалка, захована під волосяною китичкою, для якої вона використала своє справжнє волосся.

«Диви-но, — сказала Гекуба, — як гарно. Ти плестимеш своєму хлопцеві дивовижні свет­ри, згадаєш мої слова». Русалка запам’ятала це — і вплела у своє чарування як обов’язкову умову, адже ці слова звучали так чудово! Тепер, проводячи пальцем по чоловічках, вона згадує. Збулися всі таємні бажання. Окрім останнього. Цього. Її хлопець наразі ще не ходить в її светрах. Він ще навіть не знає, що він її хлопець.

Русалка складає мішок і ховає його під сорочку. Котоледі, яка стежить за нею зі свого матраца, цікавиться:

— Що, дитячі спогади пообсідали?

— Так, — відповідає Русалка невизначено. — Можна і так сказати.

— Ну-ну, — зітхає Котоледі. — Треба сподіватися, що скоро Руда відкопає свою улюблену рогатку. Або що Щуряка з’явиться з пакетиком миш’яку, з якого відсипала в юшку своєму дідусикові, коли мала чотири роки. Чекатиму з нетерпінням. Усе це так непередбачувано, так цікаво!