Студії з української етнографії та антропології

Група селян з Тишковець Городенківського повіту на Станіславщині- Фото кінця XIX ст.

торги; а тому що звичай платити викупне за молоду був дуже поширений, ці зібрання часто могли набирати характеру вистави та продажу дівчат. Між піснями, які супроводять виряджання поїзду молодого на Україні, ми зазначали одну з таких пісень, де говориться про дівочі ярмарки в Межибожі та в Крупині. Ми не маємо документів про дійсне існування подібних ярмарків у зазначених місцевостях, але мн маємо вказівки, що подібні ярмарки існували ще наприкінці минулого століття (XVIII ст.) або на початку нашого (XIX) століття у Красному Броді у русняків Угорської України. Ось що знаходимо ми в «Annales des voyages de Malte-Brun» (1811,1, XVI, ст. 110— 111), в уривку з статті Rohrer ’а, опублікованій в «Vaterländische Blätter» (1810—1811) : у селі Красний Брод, біля Василіянського манастиря, буває тричі на рік дівочий ярмарок. На той час тисячі русннків Ідуть на прощу до цього святого місця: тут збираються дівчата з розпущеним волоссям, прикрашені вінками, вдови, в одміну від молодиць, мають вінки з зеленого листя, старанно вплетеного до їхнього головного вкриття. Коли якийсь русняк запримітить дівчину, що йому до вподоби, він тягне її до манастиря, хоч би вона та її батьки й противились тому; і коли йому пощастить з дівчиною досягти порога церкви, їх зараз же вінчають...» Инший автор дає нам ще детальніший опис цього ярмарку в Красному Броді. «У русинів,— пише

133 Rohrer взяв ці нотатки з Noticia topographica in clyti Соті tat us Zempleniensis per Szimrai, а також э Me-morabilia РгоЫпсіае per Bartolomai (Neusohl. 1799).

він,— ше в минулому столітті панував звичай шукати нсвісту по ярмарках в околицях, які були для того призначені. Такий дівочий ярмарок (leang vâsâv в Угорщині) двічі на рік одбувався у Красному Броді біля Василіян-ського манастиря, де збирались дівчата і вдови з своїми батьками. Дівчата мали розпущені коси, оздоблені стрічками та вінками з барвінку, а вдови мали тільки вінки... Иноді парубок знав наперед, яку дівчину він вибере, а дівчина також знала, хто прийде там її шукати, але траплялось часто й так, що вони тут бачились уперше. Звичайно жених підходив до дівчини, яку він любив, і. простягаючи до неї руку, казав: «Коли хочеш парубка, іди

зо мною до попа». Коли була згода, дівчина давала руку, а парубок пересп-равляв з її батьками, що вони хочуть за неї, скінчивши пересправи, йшли до манастиря, де піп їх вінчав. Потім пили, їли, танцювали та й вертались додому...» Подібні ярмарки існували також у Мармароші та в Сотмарі й одбувалися на св. Марії Магдалини... У Сабальчому ходили иа прощу до Марії Поч (Poes), де відбувались також заручини та шлюбиНарешті, зовсім недавно знаходимо в польському журналі «Wiek» такий опис звичаю, що існує в наші дні в багатьох селах Ямполыцини на Поділлю: «У вівторок на масницю всі парубки та дівчата з села сходяться до корчми, І корчмар продає дівчат парубкам, додержуючи всіх способів купця. Він вихваляє свій «крам» покупцеві, який після дуже довгого торгу набуває його за ціну від одного до двох карбованців. Так продають усіх дівчат, а зібрані гроші витрачають на горілку на масницю. Продані дівчата вважаються наче за власність своїх панів. На Великдень вони мусять дати ім певну кількість крашанок, а дуже часто пізніше вони й справді стають їх жінками» 3,1 У трансиль-ванських румунів дівочі ярмарки заховались, перетворившись на сільські свита на горі Gaïna '**48. Існує, однак, ще один звичай: це ярмарок поцілунків у Гольмагі (Holmagy). Звичай наказує, щоб усі молоді жінки, які того року вийшли заміж, у шлюбному вбранні, верхи, прибували певного дня до цієї околиці та цілували кожного, з ким зустрінуться. Чоловіка, що відмовився б поцілуватись чи після поцілунку не подарував би чогось молодиці,— хоч би кілька мідних монет, вважали б за людину, яка нехтує всіма звичаями ззв. Безперечно, походження цього звичаю треба поставити в зв'язок з правами всіх муіцнн роду на молоду, про що ми вже говорили вище.

В соняшному культі, що освятив стародавні форми шлюбу, ми мусіли визнати існування фалічних елементів, шо їх сліди знаходимо в українсько му весіллі. Багато з зазначених у нас звичаїв говорять про це досить явно. Крім того, в деяких історичних документах знаходимо відомості, які дають автентичні докази присутности цих елементів у культі руських слав'ян, як, наприклад, в цитованому літопису, де зазначається сатанинський та безсоромний характер «гер» наших предків; далі, в Слові святого Григорія Богослова мн читаємо: «Вони шанують фалічні фігурки (ИН'цхїХХої ), роблять з них богів та складають їм жертви» 13 . Нарешті, у «Слояѣ нЪкоего христолюбна» виразно говориться: «Коли вони беруть шлюб, вони його супроводять музикою, бубнами, дудками та иншими бісовськими штуками; але що найгірше,- вони роблять фігурки чоловічого члена, кладуть їх у відра та мнски, а потім п'ють з них; далі вони їх виймають, ссуть, лижуть та uj-лують» Свідоцтво цього автора дає нам одночасно і цілком достатній коментарій до українських весільних пісень, що їх уривки ми дали вище •***.