Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
— Людей треба розрізняти не за расами, а за заслугами!
І в тому, що відповів його ясновельможність, теж була своя логіка; граф не звернув уваги на щойно відрекомендованого йому директора Фішеля й сказав ґенералові:
— Навіщо буржуазії раса? Що камергер має бути дворянином у шістнадцятому коліні, — цим вона завжди обурювалась, це, мовляв, зухвальство. А що вона робить тепер сама? Тепер вона хоче того самого, ще й більшого. Шістнадцятого коліна їй уже мало! Це вже просто снобізм!
Його ясновельможність був роздратований, тож висловлювався він, цілком природно, саме так. Та й узагалі те, що людина має розум, сумніву не викликає, вся штука лише в тому, як вона застосовує свій розум у суспільному плані.
Його ясновельможність був невдоволений проникненням до паралельної акції «народних» елементів, яке він-таки і спричинив. Зробити це його змусили різноманітні міркування політичного й суспільного характеру; сам він визнавав лише «населення держави». Його друзі в політиці радили йому: «Не велика біда, якщо ти послухаєш, що вони кажуть про расу, про її чистоту й про кров; хто взагалі сприймає таку балаканину поважно!» — «Але ж вони говорять про людину так, немовби вона — худобина!» — заперечував граф Ляйнсдорф; він тримався католицьких уявлень про людську гідність, які не давали йому, хоч він і був великий землевласник, зрозуміти, що ідеали птахівництва й конярства можна застосовувати й до дітей Божих. На це його друзі відповідали: «Та не дивись ти відразу в корінь! До того ж, може, це навіть краще, ніж якби вони розводилися про гуманність і такі інші чужоземні революційні штучки, як це завжди було досі!» І це зрештою переконало його ясновельможність. Але граф був невдоволений і тим, що цей Фоєрмауль, запросити якого він спонукав Діотиму, лише викликав нове замішання в паралельній акції і розчарував його. Баронеса Вайден підносила цього поета до небес, і він, Ляйнсдорф, зрештою не встояв проти її натиску. «Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, — визнав граф, — за нинішнього курсу нас справді можуть звинуватити в онімеченні. Маєте ви рацію й у тому, що нам не завадить, либонь, запросити якого-небудь поета, котрий говорить про те, що треба любити всіх людей. Але ж зрозумійте, накидати це пані Туцці я просто не можу!» Проте Вайден стояла на своєму і, мабуть, знайшла нові переконливі арґументи, бо наприкінці розмови Ляйнсдорф таки пообіцяв їй зажадати від Діотими, щоб та запросила Фоєрмауля. «Роблю я це без великого бажання, — сказав він. — Але міцній руці, щоб люди її зрозуміли, потрібні й гарні слова. У цьому я з вами згоден. Маєте ви рацію й у тому, що останнім часом усе посувається надто повільно, немає вже того справжнього завзяття!»
Але тепер ось його ясновельможність був невдоволений. Людей він за дурнів не мав, аж ніяк, хоч і вважав себе розумнішим від решти й не міг узяти втямки, чому ці розумні люди сукупно справляють на нього таке кепське враження. Ба більше, все життя справляло на нього таке враження, немовби поряд із станом розумности й у вчинках окремо взятої людини, і в діях офіційних інституцій, що до них він, як відомо, залічував і віру та науку, існував стан цілковитої нестями загалом. Раз у раз народжувалися доти невідомі ідеї, розпалювали пристрасті і з плином часу зникали; люди гналися то за цим, то за тим, упадали з одного забобону в інший; сьогодні вони вітали радісними вигуками його величність, а назавтра виголошували жахливі підбурювальні промови в парламенті; але з усього цього так нічого й не виходило! Якби все це можна було зменшити в мільйон разів і перевести, сказати б, у масштаби однієї голови, то вийшла б стеменно та картина непередбачуваности, забудькуватости, невігластва й блазнювання, яка в уяві графа Ляйнсдорфа завжди була пов’язана з пацієнтом божевільні, хоча досі нагоду замислитися над цим граф мав не часто. І ось він похмуро стояв у колі добродіїв, розмірковуючи про те, що саме ж бо паралельна акція мала виявити істину, й не годен був сформувати яку-небудь думку про віру, думку, від якої лише відчував щось приємно-заспокійливе, мов ото тінь від високого муру, і мур той був, мабуть, церковний.