Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
І коли Ульріх був уже близько й не бачив нічого, крім трепету в обличчі, яке його очікувало, на нього впало щось невагоме, — чи то тінь, чи то хвиля тепла, й він побачив Бонадею, яка, мабуть, слідкувала за ним і тепер німо, але навряд чи невмисно пройшла повз нього, і він привітався з нею. Світ чарівний, якщо його сприймати таким, який він є. На мить безневинний контраст поміж розкішним і вбогим, що знайшов свій вияв у цих двох жінках, видався йому таким величезним, як контраст поміж лугом і камінням біля підніжжя скель, і в Ульріха зринуло таке відчуття, ніби він виходить з паралельної акції, хоч і з провинною усмішкою на вустах. Коли Ґерда побачила, як ця усмішка повільно опускається назустріч її простягненій руці, повіки в неї затремтіли.
Цієї миті Діотима завважила, що Арнгайм повів молодого Фоєрмауля до гурту його ясновельможности й військового міністра, і, бувши досвідченим тактиком, вирішила завадити будь-яким знайомствам і розмовам, запустивши до кімнат усю обслугу з прохолодними напоями.
37. Порівняння
Таких розмов, як оце щойно наведені, було багато, десятки, й усі вони мали щось спільне, що не так просто описати, але що й замовчати теж не можна, коли не вмієш так, як це вмів урядовий радник Мезерічер, подати блискучу картину товариства за допомогою самого лише переліку: присутні були той і та, вбрані були в те й те, казали те й те; саме до цього, до речі, і зводиться те, що багато хто вважає щонайсправжнісіньким мистецтвом оповіді. Фрідель Фоєрмауль не був, отже, жалюгідним облесником — таким він узагалі ніколи не був, — просто йому вчасно й доречно спало дещо на думку, коли він при Мезерічері сказав про Мезерічера: «По суті, він — Гомер нашої доби! Ні, цілком серйозно, — додав поет, бо Мезерічер уже хотів був зробити якийсь невдоволений жест, — епічно непохитне «і», за допомогою якого ви шикуєте в один ряд усіх людей і всі події, набуває в моїх очах справжньої величі!» Фоєрмауль заволодів шефом «Парламентських і громадських новин», позаяк той не хотів полишати цього вечора, не засвідчивши своєї поваги Арнгаймові; однак Фоєрмауля серед названих на ім’я гостей Мезерічер усе ж таки не згадав.
Не вдаючись у тонкощі різниці між ідіотами й кретинами, дозволимо собі лише нагадати, що ідіотові певного ступеня вже не до снаги утворити поняття «предки», тоді як уявлення про «батька» і «матір» для нього ще цілком звичне. Але цим простим сполучним «і» Мезерічер якраз і пов’язував суспільні явища. Крім того, слід згадати про те, що в нехитрій конкретності мислення ідіотів є щось таке, що — і це підтверджує досвід усіх спостерігачів — якимсь загадковим чином бере за душу; і що поезія також бере переважно за душу, і навіть майже в такий самий спосіб, позаяк її творці нібито прагнуть вирізнятися якомога своєріднішим мисленням. Отож коли Фрідель Фоєрмауль назвав Мезерічера поетом, то він міг би так само легко — тобто з тих самих темних мотивів (а в його випадку, знову ж таки, у хвилину раптового осяяння) — назвати його й ідіотом і то в прикметний навіть для всього людства спосіб. Адже те спільне, про що тут ідеться, — це розум у такому стані, коли його не стримують жодні широкі поняття, не облагороджують жодні розмежування й абстракції, розум у такому стані, в якому можливі щонайгрубіші поєднання, і це особливо наочно виявляється саме в тому, як він обмежується найпростішим сполучником «і», що безпорадно сточує й сточує все докупи, замінюючи недоумкуватому складні взаємозв’язки; можна стверджувати, що й світ, попри весь свій розум, перебуває в такому самому спорідненому з недоумством стані; цей висновок навіть напрошується сам собою, коли події, що відбуваються у світі, намагаєшся збагнути в усій їхній сукупності.
Тільки не треба гадати, нібито ті, хто висуває й поділяє ці погляди, — одні такі розумні на цілому світі! Річ тут зовсім не в окремій людині й не в оборудках, які залагоджує вона чи які більш чи менш спритно залагоджує кожен, хто цього вечора прийшов до Діотими. Бо коли, наприклад, невдовзі, у перерві, ґенерал Штум зав’язав з його ясновельможністю розмову, під час якої люб’язно-вперто й шанобливо-відверто заперечив: «Ви вже даруйте мені, ясновельможносте, що я категорично не згоден, але в тому, що люди пишаються своєю расою, є не лише зарозумілість, а й щось привабливо шляхетне!», — то він добре знав, що хотів сказати цими словами; погано він знав тільки, що ними сказав, бо такі цивільні слова завжди прикриває якась обслонка, мов ото груба рукавиця — руку, що нею намагаєшся видобути одного сірника з повної коробки. І Лео Фішель, який не відстав від Штума, помітивши, що той нетерпляче подався до його ясновельможности, додав: