Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
— Сміх та й годі! — мовив він до Ульріха, по хвилі відмовившись від цієї думки. — Якщо поглянути на все трохи збоку, то це нагадує шпаків, що зграями сидять восени в саду на деревах!
Ульріх повернувся до Ґерди. Їхня розмова не справдила того, що обіцяв її початок; від дівчини не можна було почути майже нічого, крім коротких відповідей, через силу відрубаних від чогось такого, що клином застрягло в неї у грудях; зате більше розмовляв Ганс Зеп, він удавав із себе її чатового й відразу дав зрозуміти, що це гниле оточення його не залякає.
— Чи знаєте ви великого фахівця з расових проблем Бремсгубера? — поцікавився він в Ульріха.
— Де він мешкає? — спитав Ульріх.
— У ШердінГу на Лаа, — відповів Ганс.
— Хто він такий? — спитав Ульріх.
— Яке це має значення?! — сказав Ганс. — Тепер приходять саме нові люди! Він аптекар!
Ульріх звернувся до Ґерди:
— Тепер ви, я чув, заручені по-справжньому! А Ґерда відповіла:
— Бремсгубер вимагає без жалю придушувати всіх, хто належить до інших рас. Принаймні це не так жорстоко, ніж жаліти і зневажати!
Губи в неї знову тремтіли, коли вона вичавлювала із себе цю неоковирно зліплену фразу.
Ульріх лише глянув на неї й похитав головою.
— Я цього не розумію! — промовив він, подаючи їй на прощання руку.
І ось він стояв біля графа Ляйнсдорфа, не почуваючи за собою жодної провини, мов зірка у безкінечному всесвіті.
— Але якщо дивитися на це не збоку, — по хвилі неквапно продовжив свою нову думку граф Ляйнсдорф, — то в голові все крутиться, наче ото собака, що намагається схопити зубами кінчик власного хвоста! Ось погляньте, — вів далі він, — я оце поступився своїм друзям, поступився баронесі Вайден, і якщо прислухатися до того, про що ми тут розмовляємо, то окремо ж бо все справляє дуже розумне враження, але саме в тому ушляхетненому духовному зв’язку, який ми намагаємося знайти, це справляє враження розгнузданої сваволі й цілковитого хаосу!
Навколо військового міністра й Фоєрмауля, якого підвів до нього Арнгайм, виник гурт, де жваво говорив і любив усіх людей Фоєрмауль, а навколо самого Арнгайма, коли той знову відійшов убік, склався ще один гурт, у якому згодом Ульріх завважив і Ганса Зепа з Ґердою. Чути було, як Фоєрмауль вигукував:
— Життя пізнають не через навчання, а через доброту! Життю треба вірити!
Пані професорка Набридер, що стояла випроставшись позаду поета, підтвердила:
— Ґьоте теж не став доктором!
Як на неї, то Фоєрмауль узагалі мав багато спільного з Ґьоте. Військовий міністр стояв також дуже рівно й усміхався так само терпляче, як звик на парадах, відповідаючи на привітання, довго тримати руку біля козирка.
Граф Ляйнсдорф поцікавився:
— А скажіть, хто такий, власне, цей Фоєрмауль?
— Його батько держить в Угорщині кілька підприємств, — відповів Ульріх. — Здається, щось пов’язане з фосфором, причому робітники там довше, ніж до сорока років, не живуть. Некроз кісток, професійна хвороба.
— Гаразд, а цей хлопець? — Доля робітників Ляйнсдорфа не цікавила.
— Кажуть, учився в університеті. Здається, на юридичному. Його батько домігся всього самотужки, і йому, кажуть, було болісно, що син не хотів учитися.
— А чом же він не хотів учитись? — допитувався граф Ляйнсдорф, який цього дня був вельми розважливий.
— Господи Боже, — промовив, стенувши плечима, Ульріх, — мабуть, «батьки і діти». Коли батько бідний, сини люблять гроші; а коли татусь має гроші, то сини люблять, навпаки, всіх людей. Хіба ви, ясновельможносте, нічого не чули про проблему синів у наш час?
— Чого ж, я про це щось чув. Але чому цьому Фоєрмаулю протегує Арнгайм? Невже це пов’язано з нафтовими родовищами? — поцікавився граф Ляйнсдорф.
— Ясновельможність знають і про це?! — вигукнув Ульріх.
— Ну звісно, я знаю про все, — терпляче відповів Ляйнсдорф. — Але ось чого я не можу взяти втямки ніяк: про те, що люди мають одне одного любити й що для цього уряду потрібна міцна рука, було відомо завжди. То чого ж питання раптом стає так: або — або?
— Ясновельможносте, ви завжди хотіли бачити вияв почуттів, що йде з гущі народу. Отакий вигляд він і повинен мати!
— Ет, це неправда!… — гаряче заперечив Ляйнсдорф, але сказати що-небудь іще йому не дав Штум фон Бордвер, який відійшов від гурту Арнгайма, схвильовано поспішаючи довідатися про щось від Ульріха.
— Даруйте, ясновельможносте, що я вас перебиваю, — попросив ґенерал. — Але ти мені скажи, — звернувся він до Ульріха, — чи справді можна стверджувати, нібито людина слухається лише своїх емоцій, але аж ніяк не здорового глузду?