Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Киньте мене, зробіть ласку, — сказав він. Очі він заплющив від болю, кутики губів посіпувалися. — Мені тут справді дуже добре.
— Ось тобі гвинтівка й патрони, — сказав Прімітіво.
— Це моя? — спитав Фернандо, не розплющуючи очей.
— Ні, твоя в Пілар, — мовив Прімітіво. — Це гвинтівка Еладіо.
— Мені б ліпше мою, — сказав Фернандо. — Я до неї більше звик.
— Я тобі її принесу, — збрехав циган. — А поки візьми цю.
— Тут у мене дуже зручне місце, — сказав Фернандо. — І дорогу видно, і міст. — Він розплющив очі, повернув голову й подивився на міст, потім знову заплющив очі, коли підступив біль.
Циган погладив його по голові й великим пальцем подав Прімітіво знак — мовляв, час іти.
— Ми потім вернемося по тебе, — сказав Прімітіво й рушив слідом за циганом, що вже спритно дерся нагору.
Фернандо відкинувся на схил. Перед ним був один із вибілених каменів, що позначали край дороги. Голова його лежала в затінку, але рану, нашвидкуруч затампоновану й перев'язану, і руки, складені над нею, пригрівало сонце. Ноги теж лежали на сонці. Гвинтівка — біля нього, поряд із гвинтівкою вилискували на сонці три обойми з патронами. По руках лазила муха, але відчуття лоскоту заглушав біль.
— Фернандо! — гукнув Ансельмо з того місця, де він сидів, зіщулившись, стискаючи дріт у руці. Він зав'язав на кінці дроту петлю й міцно закрутив її, щоб зручніше було держати. — Фернандо! — гукнув він ще раз.
Фернандо розплющив очі й подивився на нього.
— Як тут у вас? — запитав Фернандо.
— Все гаразд, — сказав Ансельмо. — Зараз будемо підривати.
— Я дуже радий. Як я буду на щось потрібен, то скажи, — відповів Фернандо й заплющив очі, бо всередині в нього озвався біль.
Ансельмо повернув голову й знову почав дивитися на міст.
Він чекав, коли висунеться з-під мосту моток дроту, а за ним з'явиться голова й засмагле обличчя, й Ingles, підтягуючись на руках, почне вилазити на міст. І водночас він придивлявся до дороги за мостом, чи не з'явиться що-небудь з-за далекого повороту. Страху він не відчував ані тепер, ані раніше. Все йде так швидко, і це так просто, думав він. Мені важко було вбити вартового, але тепер уже все минуло. Як міг Ingles сказати, що застрелити людину — це все одно, що застрелити звіра? Коли я полював, у мене завжди було легко на душі і я не відчував ніякої вини. Але коли вистрелиш у людину, почуваєш себе так, наче вдарив рідного брата. А як ще не вб'єш із першого разу! Ні, не треба думати про це. Тобі це було дуже важко, і ти біг по мосту і плакав, як баба.
Це вже минуло, сказав він собі, і ти — потім можеш спробувати спокутувати це, як і все інше. Але тобі даровано те, що ти просив учора ввечері, вертаючись через узгір'я додому. Ти ведеш бій, і ти не відчуваєш страху. Тепер навіть якщо доведеться і вмерти сьогодні — це пусте.
Він подивився на Фернандо, що все лежав, прихилившись до кручі, приклавши долоні до паху, стиснувши посинілі губи, закотивши очі, і дихав важко й уривчасто. І, дивлячись на нього, він думав: якщо я маю померти, то нехай би наглою смертю. Ні, адже я пообіцяв, що більше нічого не проситиму, як збудеться те, чого я прагнув на сьогодні. Я нічого й не прошу. Зрозуміло? Я нічого не прошу. Нічого, нічогісінько. Пошли мені те, що я просив учора, а далі хай буде, що буде.
Він прислухався до далеких звуків бою в міжгір'ї і сказав собі: сьогодні справді великий день. Мені б треба усвідомити й зрозуміти, який це день.
Але він не відчував ні піднесення, ні хвилювання. Тільки спокій. Зіщулившись тут, на шорсткій ріні за придорожнім каменем, із двічі обмотаним навколо долоні й зап'ястка дротом у руці, він не почувався самотнім, відірваним від усього. Він був одне ціле з цим дротом, що тягся від його руки, й одне ціле з мостом, і одне ціле із зарядами динаміту, що їх заклав Ingles. Він був одне ціле з Ingles, що все порався під мостом, і він був одне ціле з усією битвою й з Республікою.
А неспокою не було. Навколо тепер було тихо. Сонце пекло йому в спину і в зігнуту шию, а коли він зводив очі, то бачив високе безхмарне небо й схил гори на тому березі, і він не відчував радості, але самотності не було, і страху теж не було.
Вгорі на схилі лежала за деревом Пілар і дивилася на дорогу, що вела від перевалу. Поряд із нею лежали три заряджені гвинтівки, і одну з них вона подала Прімітіво, — коли той опустився на землю поряд із нею.
— Іди лягай он там, — сказала вона. — Он за тим деревом. А ти, цигане, отут. — Вона показала на інше дерево, трохи нижче. — Він помер?
— Ні. Живий ще, — сказав Прімітіво.
— Не поталанило, — мовила Пілар. — Якби в нас було ще хоч двоє, цього б не сталося. Треба було обминути оту кучугуру тирси поповзом. А йому зручно там, де ви його залишили?