Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Заходьте! — промовила Арабелла.
— Гм! голосок, нема чого й казати, гарненький, — буркнув джентльмен. — Та це ще нічого не значить,— і він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабелла трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.
— Не вставайте, прошу, мадам, — сказав незнайомий, зачиняючи за собою двері. — Здається, місис Вінкл?
Арабелла нахилила голову.
— Дружина Натаніела Вінкла, сина бірмінгемського комерсанта? — допитувався джентльмен, з видимою цікавістю придивляючись до молодої жінки.
Арабелла знову нахилила голову й озирнулася, немов шукаючи допомоги.
— Моя поведінка, я бачу, дивує вас, мадам, — зауважив старий.
— Дивує, мушу признатися, — відповіла Арабелла, дедалі більше хвилюючись.
— З вашого дозволу, я візьму стілець, мадам,— сказав незнайомий.
Він узяв стілець і витяг з кишені футляр з окулярами, які наклав собі на ніс.
— Ви не знаєте мене, мадам? — спитав джентльмен, дивлячись на Арабеллу так пильно, що та почала хвилюватися.
— Ні, сер, — полохливо відмовила вона.
— Ні? — повторив джентльмен, похитуючи лівою ногою. — Та й дивно було б, якби ви знали. А моє ім’я повинно бути відоме вам, мадам.
— Повинно? — Арабелла тремтіла, сама не розуміючи чому. — Дозвольте спитати, як ваше прізвище.
— Зараз, мадам, зараз, — сказав незнайомий, все ще не зводячи очей з її обличчя. — Ви нібито недавно одружилися?
— Недавно, — ствердила Арабелла ледве чутним голосом, відклала набік свою роботу і захвилювалась ще більше, бо думка, яка промайнула раніше в її голові, ставала настирливіша.
— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріально залежить.
Арабелла приклала до очей свою хусточку.
— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?
— І цього я не можу заперечувати.
— І не мавши досить великих коштів, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше, Арабелла вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю й недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і посилалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.
— Це була помилка, — вже дещо лагідніше промовив старий джентльмен, — велика помилка. Фантазія та романтика. Серйозні люди так не роблять.
— То моя провина, виключно моя провина, — ридала бідолашна Арабелла.
— Дурниці! — сказав старий джентльмен. — Хіба то ваша провина, що він закохався у вас? Хоч ні, — і джентльмен лукаво глянув на Арабеллу, — то була ваша провина. Він не міг не закохатись.
Може, невинний комплімент, може, оригінальна манера, з якою його було сказано, може, зміна в поводженні старого джентльмена, а може, всі три причини разом викликали усмішку на Арабеллиних устах.
— А де ваш чоловік? — суворо спитав старий, що й сам мало не всміхнувся.
— Він щохвилини мусить повернутися, сер, — відповіла Арабелла. — Я умовила його прогулятись трохи. Він зовсім змарнів і нудьгує, що не має ніяких відомостей від свого батька.
— Нудьгує, кажете? Катюзі по заслузі.
— Він хвилюється за мене, а я, звичайно, хвилююся за нього, сер. Це ж через мене опинився він у теперішньому становищі.
— А я думаю, що через нього. Так йому й треба. І я дуже радий, що він нудьгує.
Не встиг старий вимовити це, як на сходах почулися кроки, які обоє вони впізнали відразу. Маленький джентльмен зблід і, намагаючись здаватися спокійним, підвівся з стільця, коли містер Вінкл увійшов у кімнату.
— Батько ! — скрикнув містер Вінкл і від здивування аж відступив назад.
— Так, сер, — відповів маленький старий джентльмен. — Що ви хотіли сказати мені?
Містер Вінкл мовчав.
— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.
Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.
— Вам соромно чи не соромно, сер? — напосідав джентльмен.
— Ні, сер, — сказав нарешті містер Вінкл, беручи Арабеллу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.
— Серйозно? — глузував старий джентльмен.
— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю ніяких підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.