Посмертні записки Піквікського клубу

— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріально залежить.

Арабелла приклала до очей свою хусточку.

— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?

— І цього я не можу заперечувати.

— І не мавши досить великих коштів, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше, Арабелла вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю й недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і посилалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.

— Це була помилка, — вже дещо лагідніше промовив старий джентльмен, — велика помилка. Фантазія та романтика. Серйозні люди так не роблять.

— То моя провина, виключно моя провина, — ридала бідолашна Арабелла.

— Дурниці! — сказав старий джентльмен. — Хіба то ваша провина, що він закохався у вас? Хоч ні, — і джентльмен лукаво глянув на Арабеллу, — то була ваша провина. Він не міг не закохатись.

Може, невинний комплімент, може, оригінальна манера, з якою його було сказано, може, зміна в поводженні старого джентльмена, а може, всі три причини разом викликали усмішку на Арабеллиних устах.

— А де ваш чоловік? — суворо спитав старий, що й сам мало не всміхнувся.

— Він щохвилини мусить повернутися, сер, — відповіла Арабелла. — Я умовила його прогулятись трохи. Він зовсім змарнів і нудьгує, що не має ніяких відомостей від свого батька.

— Нудьгує, кажете? Катюзі по заслузі.

— Він хвилюється за мене, а я, звичайно, хвилююся за нього, сер. Це ж через мене опинився він у теперішньому становищі.

— А я думаю, що через нього. Так йому й треба. І я дуже радий, що він нудьгує.

Не встиг старий вимовити це, як на сходах почулися кроки, які обоє вони впізнали відразу. Маленький джентльмен зблід і, намагаючись здаватися спокійним, підвівся з стільця, коли містер Вінкл увійшов у кімнату.

— Батько ! — скрикнув містер Вінкл і від здивування аж відступив назад.

— Так, сер, — відповів маленький старий джентльмен. — Що ви хотіли сказати мені?

Містер Вінкл мовчав.

— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.

Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.

— Вам соромно чи не соромно, сер? — напосідав джентльмен.

— Ні, сер, — сказав нарешті містер Вінкл, беручи Арабеллу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.

— Серйозно? — глузував старий джентльмен.

— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю ніяких підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.