Посмертні записки Піквікського клубу

— Слухаю, сер, — сказала Мері й легенькою ходою рушила до дверей.

— А він давно вже чекає? — спитав її містер Піквік.

— О, ні, сер. Вони тільки но приїхали. Сем каже, що більше ніколи не проситиме у вас відпустки, сер.

Може, Мері зрозуміла, що переказала цю новину із запалом трохи більшим, ніж годилося б; може, побачила вона добрячу усмішку на обличчі містера Піквіка, — ми не знаємо. Тільки гарненька покоївка опустила голову й стала пильно розглядати ріжечок свого хвартушка.

— В кожному разі попросіть їх сюди зараз же, — сказав містер Піквік.

Мері з полегшенням зітхнула й побігла виконувати розпорядження.

Містер Піквік обійшов два — три рази круг кімнати і, потираючи собі лівою рукою підборіддя, здавалося, заглибився в думки.

— Ну, що ж, — лагідним, але трохи сумним тоном сказав він нарешті, — це — найкращий спосіб, яким я можу винагородити його прихильність до мене та вірність. Хай воно буде так. Така вже доля старої самотньої людини, що всі, хто оточує її, прив'язуються до когось іншого і кидають її. Я не маю ніякого права чекати, що зі мною буде інакше. Ні, ні, — веселіше вже додав містер Піквік, — то були б невдячність і себелюбство. Мушу почувати себе щасливим, мавши нагоду так добре влаштувати його. Та я й щасливий. Безперечно щасливий.

Містер Піквік так поринув у ці міркування, що стук у двері повторився три чи чотири рази, перше ніж він почув його. Поквапливо сівши й прибравши свого звичайного милого вигляду, він дав проханий дозвіл, і до кімнати вступив Сем Веллер у супроводі батька.

— Радий, що ви повернулися, Сем, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Веллер?

— Дуже, добре, дякую, сер, — відповів удівець. — Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Спасибі, цілком здоровий, — сказав містер Піквік.

— Я хотів перебалакати з вами, сер, якби ви могли ласкаво приділити мені хоч п’ять хвилинок, сер.

— З охотою приділю, — відповів містер Піквік. — Дайте стілець вашому батькові, Сем.

— Спасибі, Семі, я вже й сам підцупив, — сказав містер Веллер, беручи стілець. — Надзвичайно гарна година, сер, — зауважив старий джентльмен і сів, поставивши капелюх на підлогу коло себе.

— Чудова, — погодився містер Піквік. — Саме літня.

— Я й кажу, — сезонна година, сер, — ствердив містер Веллер. Тут старого джентльмена напав страшенний кашель, а коли напад минувся, він почав хитати головою та підморгувати до свого сина і зробив навіть кілька загрозливих жестів, чого Сем Веллер уперто не хотів бачити.

Помітивши, що старий джентльмен почуває себе трохи ніяково, містер Піквік удав, ніби розрізає аркуші книги, яка лежала коло нього, і терпляче чекав, поки містер Веллер дійде мети свого візиту.

— Ніколи не бачив я такого дражливого хлопця як ти, Семі, — обурено глянув на сина містер Веллер, — ніколи за життя мого.