Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— І встановивши, що леді не вдова, — вкинув слово містер Веллер.
— І взявши на увагу, що леді не вдова, — усміхнувся містер Піквік, — я дійшов такого висновку, Сем. Я хочу звільнити вас від ваших теперішніх обов’язків, а на вдячність за вашу відданість допомогти вам одружитися з цією дівчиною і створити собі незалежне життя. Я пишатимусь тим, — тут тремтячий від хвилювання голос містера Піквіка набув своєї звичайної сили й звучності, — я пишатимусь і буду щасливий дбати про ваш добробут і в дальшому.
Впала коротка мовчанка, а потім Сем трохи приглушеним, а проте рішучим голосом сказав:
— Дуже вдячний за вашу добрість, сер, але цього бути не може.
— Не може бути?.. — вкрай здивований скрикнув містер Піквік.
— Семі, — поважно промовив містер Веллер.
— Я кажу, що цього не може бути, — на тон вище повторив Сем — Як ви житимете без мене, сер?
— Недавні зміни в родинному становищі моїх друзів, безперечно, відіб’ються й на моєму житті, дорогий мій друже, — сказав містер Піквік. — До того ж я стаю старий і потребую спокою та відпочинку. Мандрування мої скінчилися, Сем.
— Як можете ви знати це, сер? — відповів Сем. — Подумайте тільки. Уявіть собі, що ви роздумались — а це зовсім не неймовірно, бо душа у вас ще як у двадцятип’ятирічного, — що ж з вами станеться без мене? Ні, це неможливо, сер; неможливо.
— Дуже добре, Семі; в цьому багато правди, — похвально сказав містер Веллер.
— Я говорю, добре обміркувавши все, Сем, і певний, що додержу слова, — похитав головою містер Піквік. — Нові місцевості не існують для мене. Мандрування мої скінчилися.
— Гаразд, — сказав Сем. — Тоді ж ви більше ніж будьколи потребуватимете, щоб коло вас був хтось, хто розуміє вас; хто доглядав би та пильнував вас. Якщо вам потрібний інший — більш вигладжений — слуга… — ну, що ж? — шукайте і беріть його. Але чи за плату чи безплатно, з договору чи без договору, з харчем вашим чи з своїм, з відпусткою чи без відпустки — Сем Веллер, якого ви взяли з старого готелю з Боро, лишиться біля вас і нікуди від вас не піде. І що б там страшного хто не казав, я не відмовлюся від своїх слів.
Наприкінці цієї заяви, виголошеної Семом з великим піднесенням, Веллер — старший підвівся з свого стільця і, забувши про місце та звичайність, почав вимахувати капелюхом і тричі вигукнув "ура!“
— Друже мій, — промовив містер Піквік, коли містер Веллер, дещо засоромившись свого пориву, знову сів, — ви мусите подумати й про дівчину.
— Я й думаю про неї, сер, — відповів Сем. — І я завжди думав про неї. Ми говорили з нею. Я з’ясував їй моє становище, а вона сказала, що згодна чекати, доки я буду вільний. І, я гадаю, ждатиме. А якщо не ждатиме, то мені такої дружини не потрібно, і я охоче відмовлюсь од неї. Ви знаєте мене, сер. Як я сказав, так і зроблю.
Хто міг ставити опір такій рішучості? Тільки не містер Піквік. Безкорисна відданість цієї простої людини сповнила його душу гордістю більше, ніж тисячі запевнень найславетніших вельмож і учених.
Поки в номері містера Піквіка точились описані розмови, до парадних дверей готелю підійшов маленький чоловічок у сюртуці тютюнового кольору. Носій ніс за ним невеличкий чемодан. Забезпечивши собі ліжко на ніч, старий спитав у коридорного, чи не тут живе місис Вінкл, і той, звичайно, це ствердив.
— Вона сама? — довідувався маленький старий джентльмен.
— Думаю, що так, сер, — відповів коридорний. — Я можу покликати її покоївку, сер, і якщо вам…
— Не треба мені вашої покоївки ! — розсердився старий джентльмен. — Проведіть мене до її номера, тільки не попереджайте нікого.
— Як ви кажете, сер? — не зрозумів коридорний.
— А вам хіба позакладало? — запитанням одповів на запитання маленький старий джентльмен.
— Ні, сер.
— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?
— Чую, сер.
— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місис Вінкл, тільки не попереджайте нікого.
Віддавши такий наказ, маленький старий джентльмен сунув коридорному п’ять шилінгів і пильно подивився на нього.
— Далебі, сер, — вагався слуга, — я справді не знаю, сер, чи…
— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу; то робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.
В голосі джентльмена та в його манерах було стільки впевненості, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його нагору.
— Оце її кімната? — сказав джентльмен. — Можете йти.
Коридорний пішов, питаючи себе, хто такий цей джентльмен і чого йому треба. Перечекавши, поки слуга зник з очей, маленький старий джентльмен постукав у двері.