Посмертні записки Піквікського клубу

— Він — п'яний !—гримнув містер Вордл. — Подзвоніть! Покличте коридорних! Він — п'яний.

— Я не п’яний, — зарюмав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п’яний.

— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних! — гукав старий джентльмен.

— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.

— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.

— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.

— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдюжини голосів.

Гладкий хлопець зітхнув, безпорадно глянув на двері спальні й суглобами вказних пальців утер дві сльози.

— Що ти мав сказати йому? — напосідав Вордл, трясучи хлопця.

— Облиште, — промовив містер Піквік, — дозвольте я сам поговорю з ним. Отже, що ти мав переказати мені, голубчику.

— Я хотів шепнути.

— Ти, напевне, хотів відкусити йому вухо, поганцю, — догадався Вордл. — Не підходьте до нього. Він божевільний. Подзвоніть. Нехай його заберуть звідси.

Крик загального здивування спинив містера Вінкла, що простяг уже руку до дзвоника. З спальні вийшов ув’язнений закоханець і, ввесь червоний від замішання, чемно вклонився товариству.

— Алло! — скрикнув містер Вордл, випускаючи з рук комір гладкого хлопця. — Що це значить?

— Я сидів у сусідній кімнаті відтоді, як ви повернулися, сер, — пояснив містер Снодграс.

— Еміліє, дитинко моя, — з докором у голосі промовив містер Вордл. — Я ненавиджу брехню та ошуканство. З твого боку це неделікатність і невдячність.

Я не заслужив такого, Еміліє.

— Татусю, — відповіла Емілія. — Арабелла знає… кожен тут знає… Джо знає… Я до цього не причетна. Август, бога ради, що ж ви мовчите?

Містер Снодграс, який тільки й чекав, щоб його вислухали, зараз же розповів, як опинився в такому прикрому становищі; як саме побоювання викликати розбрат у родині змусило його уникати містера Вордла, коли той увійшов; як він хотів вийти через інші двері, але вони були зачинені на ключ, і тому він мимоволі залишився. Становище його, правда, прикре, але тепер він найменше шкодує за ним, бо має, принаймні, нагоду заявити перед їхніми спільними друзями, що щиро й глибоко кохає доньку містера Вордла; щасливий сказати, що почуття це — взаємне, і що якби між ним і нею прослалися тисячі миль або котив свої хвилі океан, то й то він не міг би забути хоч на момент тих щасливих днів, коли вперше… і так далі.

Давши собі полегшення, містер Снодграс знову вклонився, подивився всередину свого капелюха й попрямував до дверей.

— Стійте! — гримнув містер Вордл. — Чому ж, в ім’я всього того, що…

— Спалахує, — делікатно підказав містер Піквік, який думав, що закінчення буде гірше.

— Гаразд: того, що спалахує, — згодився на заміну Вордл, — не сказали ви мені цього з самого початку?

— Або не звірились на мене? — додав містер Піквік

— Та годі вже вам, — стала на захист містера Снодграса Арабелла. — Яка користь питати про це тепер, коли ви придбали гарного зятя і налякали своєю лютістю всіх, крім мене? Стисніть краще йому руку та звеліть дати йому обідати, бо він хоче їсти. А головне— пийте зараз же вино, бо, доки ви не вип’єте своїх двох пляшок, ви просто нестерпні.