Посмертні записки Піквікського клубу

— Ого! — сказав містер Піквік. — Дуже радий. Вітаю вас, містер Веллер, з такою вдалою операцією.

— Заждіть хвилинку, сер, — старий джентльмен урочисто підніс угору руку. — Далі, Семі.

— Гроші в нього, — з деякою нерішучістю провадив Сем, — і він хоче примістити їх у якесь певне місце, де вони не пропали б. Бо як вони залишаться в батька, то він або позичить їх комусь, або накупить коней, або загубить гаманець, або взагалі зробить якусь дурницю.

— Дуже добре, Семі, — хитнув головою старий з таким задоволеним виглядом, немов Сем вихваляв його розважливість та обачність. — Дуже, дуже добре!

— Отже, — казав далі Сем, нервово пощипуючи свій капелюх, — отже, він узяв гроші з банку і прийшов сюди зі мною, щоб… щоб запропонувати чи просити… одне слово…

— Одне слово, — нетерпляче перебив містер Веллер, — одне слово, сказати, що мені вони не потрібні.

Я, знаєте, кучер на диліжансі, і мені нема де переховувати їх. Або платити кондукторові за те, щоб вони були в нього, або класти їх у ящик для речей і спокушати пасажирів. Якщо ви візьмете їх від мене, я буду дуже вам вдячний, сер. Може, — тут містер Веллер нахилився до вуха містера Піквіка, — може, вони придадуться вам, щоб сплатити оці ваші судові витрати. Зрештою, нехай гроші будуть у вас, доки я не попрошу повернути їх мені. — По цих словах містер Веллер поклав кишенькову книжку на коліна містерові Піквіку, схопив капелюх і вибіг з кімнати з швидкістю, якої аж ніяк не можна було сподіватися від такого тілистого джентльмена.

— Затримайте його, Сем, приведіть назад зараз же! Містер Веллер, ідіть сюди! — репетував містер Піквік.

Сем бачив, що його пан не жартує і, впіймавши батька вже на сходах, силоміць потяг його назад.

— Друже мій, — сказав містер Піквік, взявши старого за руку, — ваше довір’я зворушило мене.

— При чому тут довір’я, сер? — пручався містер Веллер.

— Запевняю вас, мій друже, грошей у мене більше, ніж я потребую; значно більше, ніж може витратити їх людина мого віку, — сказав містер Піквік.

— Ніхто не може сказати, скільки він витратить, доки в нього є ще гроші в кишені.

— Мабуть, що не може, — погодився містер Піквік, — але я не збираюся робити спроби витрачати всі свої гроші, і тому думаю, що завжди матиму їх досить. Візьміть, прошу, це назад, містер Веллер.

— Добре, — з похмурим виглядом сказав старий, — я візьму. А ти занотуй мої слова, Семі. Тепер уже я напевне зроблю якусь дурницю.

— Не роби краще, — умовляв його Сем.

Містер Веллер подумав трохи і, застібаючи свій сюртук, рішуче промовив:

— Я відкуплю заставу.

— Що? — скрикнув Сем.

— Заставу, — крізь зуби процідив старий. — Триматиму заставу, Семі. Прощайся з своїм батьком, синку. Він орендуватиме заставу.

Загроза була така жахлива, а рішучість старого така непохитна, що містер Піквік не встояв і, поміркувавши хвилину, сказав:

— Гаразд, я візьму гроші, містер Веллер. Може, і справді я приміщу їх краще, ніж примістили б ви.