Після війни. Історія Європи від 1945 року

З іншого боку, французьким школярам наполегливо прищеплювали образ «Франції» як єдиного трансокеанічного простору, місця, у якому громадянські й культурні риси «французькості» були відкритими для всіх; де в початкових школах від Сайгона до Дакара вчили про «nos ancêtres les Gaulois» («наших предків-галлів») і прославляли — бодай у теорії — переваги поступової культурної асиміляції, яку й уявити собі не могли управлінці британських, нідерландських, бельгійських, іспанських чи португальських колоній[200]. Тільки у Франції влада метрополії могла серйозно ставитися до їхньої найціннішої колоніальної власності не як до чужої землі, а як до розширення адміністративних кордонів самої Франції. Тож «Алжир» був не чим іншим, як географічним поняттям; а територію, яку він позначав, адміністративно вважали трьома французькими департаментами (утім лише європейські мешканці мали там повні громадянські права).

Упродовж війни французи, так само як британці та нідерландці, втратили свої дорогоцінні південно-східні азійські колонії на користь японців. Але у випадку Франції японська окупація настала пізно — до березня 1945 року французький Індокитай залишався під владою Віші — і в будь-якому разі за своїми болісними наслідками не могла зрівнятися з поразкою Франції в себе вдома в 1940 році. Посоромлення Франції на очах у Європи підкреслювало символічне значення її заморської імперії: якщо у власних очах французи ще не до кінця перетворилися на «безпомічну та безнадійну масу протоплазми» (як про них висловився Ейзенгавер у 1954 році), це було значною мірою через їхній непохитний авторитет провідної колоніальної держави, тож це мало певну вагу.

В Африці де Ґолль відновив участь Франції у Браззавільській конференції[201] на початку лютого 1944 року. Там, у столиці Французької Екваторіальної Африки, що розкинулась на протилежному боці річки від Бельгійського Конго, лідер «Вільної Франції» висловив своє характерне бачення імперського майбутнього Франції: «У Французькій Африці, як і в кожній країні, де люди живуть під нашим прапором, не може бути справжнього прогресу, якщо люди не мають змоги користуватися його моральними й матеріальними перевагами на своїй рідній землі, якщо вони не можуть поступово досягнути рівня, коли братимуть участь в управлінні власними справами. Здійснити це — обов’язок Франції». Що саме мав на увазі де Ґолль, залишилося — до речі, не вперше — незрозуміло, і, можливо, це було зроблено навмисне. Але його точно зрозуміли в контексті емансипації та подальшої автономії колоній. Цьому сприяли обставини. Громадська думка у Франції була прихильна до колоніальної реформи: викриття практик примусової праці Андре Жідом у його книжці «Подорож до Конго» (1927) розкрило громадськості очі на злочини європейців у Центральній Африці, а з Америки, зі свого боку, лунали голоси, які не провіщали колоніалізму нічого доброго. Держсекретар США Корделл Галл незадовго до того схвально висловився щодо перспективи міжнародного контролю над менш розвиненими європейськими колоніями та самоврядування для всіх інших у недалекому майбутньому[202].