Після війни. Історія Європи від 1945 року

Усі європейські колонії були набуті фрагментарно, епізодично й (за винятком наземних та водних маршрутів, які обслуговували Британську Індію) практично без будь-якого системного підходу до територіальної логіки чи економічної вигоди. Іспанці вже втратили більшу частину імперії, спочатку поступившись нею британцям, а потім — через вимогу незалежності від своїх власних переселенців і зрештою зростання моці Сполучених Штатів, що і тоді, і тепер було причиною узвичаєного серед іспанців антиамериканізму. Залишалися тільки анклави в Марокко та Екваторіальній Гвінеї, закинуті Франко (незмінним реалістом) у період між 1956 і 1968 роками.

Однак більша частина Африки та Азії все ще перебувала в руках європейців. Колоніями керували або напряму з метропольних столиць, або через призначених інтелектуалів, які отримали освіту в Європі, або ж через місцевих правителів, які улесливо ставилися до своїх європейських господарів. Політики післявоєнної Європи, які з іншими людьми не спілкувалися, здебільшого не знали про швидке зростання націоналістичних настроїв серед нового активного покоління, яке підросло в імперських володіннях (за винятком, можливо, Індії, хоча й там масштаб цих настроїв і рішучість місцевого населення довго недооцінювали).

Тож ані британці, ані інші європейські колонізатори, які ще мали території, не очікували близького розпаду своїх володінь чи впливу з-поза океану. Як стверджує британський історик Ерік Гобсбаум, у 1939 році кінець європейських колоніальних імперій здавався дуже далеким навіть студентам на семінарах для молодих комуністів з Британії та її колоній. Шість років по тому світ усе ще був поділений на правителів і тих, ким правили, сильних і слабких, багатих і бідних, — тож здавалося неможливим подолати цю прірву в найближчому майбутньому. Навіть у 1960 році, коли минуло багато часу після того, як глобальний рух за незалежність набрав обертів, 70% валової продукції світу та 80% економічної доданої вартості у виробництві припадало на Західну Європу й Північну Америку.

Крихітна Португалія — найменша та найбідніша з європейських колоніальних держав — отримувала сировину за надзвичайно вигідними цінами з її колоній в Анголі та Мозамбіку. Вони ж надавали готовий ринок для португальського експорту, який у світі був неконкурентним. Отож Мозамбік вирощував бавовну для ринку португальських товарів, а не їжу для своїх громадян; така ринкова деформація давала значні прибутки та спричиняла голод, від якого регулярно страждало місцеве населення. За цих умов та попри невдалі повстання в колоніях і військові перевороти всередині країни, деколонізація Португалії щосили затримувалась[197].