Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Проголошення нових державних цілей замість дискредитованих прагнень минулого було цілком свідомим. Пояснюючи 4 лютого 1952 року членам свого уряду важливість Плану Шумана для їхніх співвітчизників, Конрад Аденавер сформулював це так: «Людям потрібна нова ідеологія. І вона може бути лише європейською». Відмінність Західної Німеччини полягала в тому, що тільки вона збиралася відновити свій суверенітет через вступ до міжнародних організацій; а європейська ідея могла заповнити нішу, яка утворилася в німецькому суспільному житті після відмови від німецького націоналізму — і Шуман на це відверто сподівався.
Для політичних й інтелектуальних еліт таке переспрямування зусиль виявилося результативним. Але для середньостатистичної жінки реальною заміною старої політики була не нова «Європа», а намагання вижити — і жити гідно. Наприкінці війни, за спогадами британського політика-лейбориста Г’ю Далтона, Вінстон Черчилль висловив побажання, щоб Німеччина стала «ситою та безсилою». Так воно й сталося, до того ж швидше й більшою мірою, ніж Черчилль міг навіть сподіватися. Упродовж двох десятиліть після поразки Гітлера західних німців не треба було відволікати від політики й переорієнтовувати на виробництво та споживання: вони й так перейнялися цим щиро та цілеспрямовано.
Для більшості західних німців заробляти, заощаджувати, діставати й витрачати стало не тільки основним видом діяльності, а й публічно затвердженою та схваленою метою суспільного життя. Письменник Ганс Маґнус Енценсберґер, розмірковуючи багато років по тому про це цікаве колективне перетворення та зосереджену старанність, з якою мешканці Федеративної Республіки взялися до роботи, зауважив, що «неможливо збагнути дивовижну німецьку енергійність, не повіривши в те, що німці перетворили свої вади на чесноти. Вони цілком буквально втратили здоровий глузд, і це стало запорукою їхнього майбутнього успіху».
Коли після поразки Гітлера міжнародне співтовариство засудило німців за сліпе виконання безчесних наказів, вони перетворили ваду працьовитої покори на національну чесноту. Руйнівні наслідки повного фіаско їхньої країни та подальша окупація зробила західних німців такими поступливими щодо встановлення демократії, як мало хто за десять років до того міг собі уявити. Замість «відданості своїм правителям», яку Гайне вперше спостеріг у німецькому народові за століття до цих подій, німці в 1950-х роках заслужили міжнародне визнання за подібну відданість ефективності, деталям та якості у виробництві готової продукції.
Цю нововіднайдену відданість розбудові процвітання особливо неприховано вітало німецьке населення старшого покоління. Навіть у 1960-х роках чимало німців, старших за шістдесят років — зокрема практично кожен, хто мав впливову посаду, — усе ще вважали, що за кайзера жилося краще. Але зважаючи на те, що відбулося потім, безпека та спокій у Федеративній Республіці, забезпечувані млявою рутиною повсякдення, виявились доволі прийнятною заміною. Проте молодші громадяни були більш недовірливі. «Скептичне покоління» — чоловіки й жінки, народжені в останні дні Веймарської Республіки, які були достатньо дорослі, щоб пережити нацизм, але надто молоді, щоб узяти на себе відповідальність за його злочини, — особливо підозріло ставилися до нового німецького порядку.
Для людей на кшталт письменника Ґюнтера Ґрасса або соціолога-теоретика Юрґена Габермаса, які обидва народилися в 1927 році, Західна Німеччина була демократією без демократів. Її громадяни приголомшливо легко поміняли Гітлера на культуру споживання, а процвітанням зцілили пам’ять про свою провину. У тому, як Німеччина відвернулася від політики на користь приватного накопичення, Ґрасс та інші бачили відмову від громадянської відповідальності за минуле та сьогодення. Вони палко підтримали незгоду з афоризмом Бертольда Брехта «Erst kommt das Fressen, dann kommt die Moral» («Спершу їжа, потім мораль»), яку висловив Ернст Рейтер, мер Західного Берліна, у березні 1947 року: «Жоден вислів не є таким небезпечним, як «Спершу їжа, потім мораль». Ми сидимо в голоді й холоді, тому що дозволяємо помилкову доктрину, яку він відображає».