Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Говорити про реформи в бідній і далекій франкомовній Африці було дуже просто, особливо коли саму французьку метрополію ще не звільнили. Інша річ — Південно-Східна Азія. 2 вересня 1945 року Хо Ші Мін, лідер в’єтнамських націоналістів (та один із членів-засновників Французької комуністичної партії, через те що замолоду опинився на її конгресі в Турі в грудні 1920 року), проголосив незалежність своєї країни. Упродовж двох тижнів британські війська почали входити до Сайгона, міста на півдні В’єтнаму, а через місяць до них приєдналися французи. Тим часом північні райони В’єтнаму, які на той час контролював Китай, повернулися до французів у лютому 1946 року.
На цьому етапі існувала серйозна вірогідність, що автономію або незалежність буде погоджено, оскільки паризька влада розпочала переговори з представниками націоналістів. Але 1 липня 1946 року французький адмірал та місцевий повноважний представник Тьєррі д’Аржанльо в односторонньому порядку проголосив відокремлення Кошіншіни (південної частини країни) від півночі, яку контролювали націоналісти, підірвавши таким чином намагання власного уряду досягнути компромісу й обірвавши його переговори з Хо. До осені того самого року французи вже бомбардували Хайфонзький порт, націоналістична організація «В’єтмінь»[203] напала на Францію в Ханої та почалася перша В’єтнамська війна.
Післявоєнні спроби Франції відновити владу в Індокитаї були політичною та воєнною катастрофою. Хо Ші Мін отримав подвійне визнання від французької політичної лівиці — як борець за національну незалежність і як комуністичний революціонер (обидві ідентичності щільно переплелися і в його власній голові, і в його бездоганному міжнародному іміджі)[204]. Французькі виборці не розуміли, навіщо відправляти молодих людей воювати й помирати в «брудній війні» в Індокитаї; а дозволити Ханою перемогти здавалося не гіршим варіантом, аніж підтримати очевидно негодящу фігуру Бао Дая, якого французи призначили новим «імператором» країни в березні 1949 року.
З іншого боку, французький офіцерський корпус, безперечно, підтримував продовження боротьби у В’єтнамі; там, як і пізніше в Алжирі, на карту, здавалося, була поставлена військова спадщина Франції (або те, що від неї лишалося), тож французьке високе командування мало, що втрачати. Але французька економіка за жодних умов не змогла б витримати тривалу й розтягнуту в часі війну в далекій колонії без значної підтримки з-за кордону. Війну Франції в Індокитаї спонсорували американці. Спочатку внесок Вашингтона був непрямим: завдяки кредитам і грантам США французи могли виділити значні ресурси на дедалі більш коштовну й безуспішну боротьбу проти «В’єтміню». По суті, США підтримували післявоєнну економічну модернізацію Франції, тоді як Франція витрачала власні мізерні ресурси на війну.
З 1950 року США стали надавати більш пряму допомогу. Починаючи з липня того року (через місяць після початку війни в сусідній Кореї) Сполучені Штати різко збільшили свою військову підтримку французьких сил у Південно-Східній Азії. Французи затято торгувалися, перш ніж погодитись підтримати приречений європейський оборонний проєкт і дати дозвіл на вступ Західної Німеччини до НАТО: в обмін на це (дозволяючи Сполученим Штатам себе захищати, як здавалося безвідрадним вашингтонським інсайдерам) вони отримали дуже суттєву американську військову допомогу. Станом на 1953 рік серед усіх європейських держав Франція найбільше залежала від підтримки Америки — як грошової, так і матеріальної.
Вашингтон зупинився лише в 1954 році, відповівши відмовою на дедалі відчайдушніші прохання французів про повітряну допомогу, щоб врятувати приречений французький гарнізон у Дьєнб’єнфу. Після майже восьми років безрезультатної та кривавої боротьби Вашингтону було ясно, що Франція не спроможна відновити свій колишній контроль в Індокитаї і не може змагатися з регулярними військами і партизанськими загонами Хо Ші Міна. Америка вважала, що французи розтринькали їхні гроші, тож вкладати в них було дедалі більш ризиковано. Коли 7 травня 1954 року Дьєнб’єнфу оголосив про капітуляцію і Франція попросила про припинення вогню, це ні для кого не стало несподіванкою.
203
«В’єтмінь» — організація, створена Хо Ші Міном для боротьби за незалежність В’єтнаму від Франції та Японії. — Прим. пер.
204
І для друзів, і для ворогів утвердження Хо Ші Міна в ролі ікони міжнародного комунізму остаточно відбулося 14 січня 1950 року, коли Мао і Сталін першими визнали щойно проголошену Демократичну Республіку В’єтнам.