Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Одначе в VII ст. до P. X. (а може, і раніше) могло повернутися в Україну одно з праруських племен, яке колись, втікаючи від льодовика, заблукало з України аж до Ірану чи Туркестану. Це плем’я, напевно, було мале, бо ніяких слідів великої війни в VII ст. до P. X. і пізніш в Україні нема. Але це плем’я було, мабуть, агресивне, як усі скотарські, кочові племена, і, завдяки саме цій агресивности, провідна його верства могла зайняти провідні становища в Трипільській державі еволюційним чи революційним шляхом. Діставшись до влади, розбагатіла з торгівлі і тому значно посилила старі трипільські культурні зв’язки з Малою Азією, внаслідок чого утворився далеко багатший «скитський» стиль мистецтва, що його чужі теорії подають нам за чужий, принесений чужинцями (скитами) з Ірану.
Збагатіла «скитська» аристократія з часом так зледащилася, що занедбала керівництво державою, і тому її змінила цілком мирним шляхом аристократія іншого праруського племені — «сарматів». Сарматська провідна верства продовжувала скитську внутрішню і зовнішню політику. Вона відібрала від грецьких колоністів в Україні їхню гегемонію в торгівлі, політичному житті і культурі в наших портах та зукраїнізувала тих греків і наставила в Босфорській державі свою «сарматську» (с. т. праруську, праукраїнську) династію.
Починаючи з IV ст., українським степом почали перекочуватися історичні «перекотиполе» — азійські орди. Праруське населення нашого степу частинно емігрувало, посунулося трохи далі на північ (частина аж на Балтицьке побережжя до тамтешніх прарусів), а частина лишилася на місці, визнаючи васальну залежність від наїзників, але не втрачаючи внутрішньої державної самостійности. Більше того! Будучи значно культурнішими за наїзників, вони набирали часом панівної, домінуючої ролі в культурному, економічному і політичному житті тих короткотривалих держав, що їх закладали в нашому степу ті наїзники. На північ від степу, осторонь від битого шляху Азія — Европа, праруси продовжували жити своїм старим незалежним життям, лише до державного проводу приходили племена найбільше віддалені від того битого шляху. Ось чому ми бачимо столицею Руси Головське місто в IV–ІХ ст. аж в Галичині.
Навіть за доби, коли влада азійських орд в Україні була найсильнішою, — за доби Татарщини, навіть тоді не переривалася українська державність, лише державний її провід перенісся на крайній захід, утворивши там Галицько–Волинське самостійне королівство. І з його упадком не переривалася наша державницька традиція: наша провідна верства зайняла домінуюче становище в Литовсько–Руській державі, накидаючи литовцям свої закони і навіть свою мову та почасти релігію.
Ідея української державної незалежности не вмерла навіть тоді, коли за Польщі спольщилася майже вся наша аристократія. І тоді були активні борці за українську незалежність: князі Острозькі та ще кількадесят не спольщених наших аристократів, українські єпископи, козацька шляхта, церковні братства, Запорозький Орден. З’являються гетьман П. Сагайдачний, митрополит П. Могила, український університет у Києві — Могилянська Академія; відбудовується св. Софія.
Нарешті, в 1648 році ідея української державної незалежности вибухає полум’ям такої величезної сили, що її вистачає на наступні 200 років. Одним могутнім ударом Україна зломила назавжди силу одного з найбільших ворогів її державної незалежности.
Від Переяславської нашої поразки 1654 року все XVII і половина XVIII ст. повне боротьби за нашу незалежність. У 1659 році гетьман І. Виговський розбиває спробу москвинів приборкати Україну, знищивши під Конотопом московську армію так, що переляканий цар Алєксєй збирався втікати з Москви, наказавши головнокомандувач кн. Г. Трубецькому підписати мир з Україною НА БУДЬ–ЯКИХ умовах. Аж до Полтавської катастрофи 1709 року Українська Церква енергійно боролася за свою незалежність від Московського патріярха. Навіть якийсь час не поминала на великій єктенії ані московського царя, ані московського патріярха.
По полтавській катастрофі бачимо енергійну дипломатичну боротьбу гетьмана Пилипа Орлика та його сина Григорія. У 1731 році славний французький письменник Ф. Вольтер пише, що українці не скорилися Московщині, а шукають нагоди скинути її ярмо та відновити свою державну незалежність. Про ці настрої українців доносить Єкатєріні II губернатор України граф П. Румянцев. І справді, в 1791 році граф Василь Капніст їздив з дорученням української шляхти до Берліну довідатись, чи Німеччина підтримає Україну, якщо Україна повстане проти Московщини, щоб відновити свою державну незалежність.