В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Ну ви й даєте! Він що — безсмертний? 150 років минуло з дня його смерті, а ви — не помирав. Якщо це у переносному значенні, то ми й без вас знаємо. Ще в школі вчили. А в прямому? Помирав чи не помирав?
— Повторюю, є й така версія. Її запустили в Інтернет члени фан-клубу «Микола Гоголь», що й нині діє в Україні, у глибоко законспірованому підпіллі. Чи не тому його члени з’являються — судячи з їхнього сайту, що вони — персони нон грата, а тому вони — гості з майбутнього, феномени — прихильники того, що осягається чуттям, на відміну від ноумен — те, що осягається розумом…
— Гм… Вельми цікаво. Ми слухаємо вас.
— Іноді вони називають себе вже й зовсім дивно: комбатантами.
— Що це таке?
— Волонтери.
— То з ким же вони воюють? За що і в ім’я чого?
— Звідки я знаю. Це — їхня загадка. Принаймні влада їх завжди переслідувала і, здається — судячи з вашої присутності тут — переслідує й нині.
— Хто це вам таке сказав? Ми присутні тут просто… просто з цікавості. Продовжуйте далі.
— Так ось вони переконані, що автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» ніколи не помирав. А тому легенда про його перевернутий у могилі череп є всього лише легендою. Хоч і моторошною. Насправді ж, як вони переконані, все було так і, як казав ще хитрий Шельменко, трішечки не так…
— Гм… Вельми цікаво. Дуже навіть цікаво. Ви теж дотримуєтесь такої… гм-гм… оригінальної думки?
— Гм…
— І ви, сучасна людина початку третього тисячоліття нашої ери, сподіваюсь, освічена, теж вірите у таку… таку нісенітницю? Ну, що він ніколи не помирав? Ну, хай там різні… астрологи… ворожбити. Але ви — літератор!
— Щодо мене, то я цікавлюся фантастикою і різною містикою, фантасмагорією, а тому я хотів би познайомитись з думкою членів фан-клубу. Але, на жаль, ви завадили цьому. Коли я ще тепер вийду на них? Та й чи вийду.
— Але хто їх попередив про наше прибуття?
— Про це вже ви самі гадайте, ви ж, сподіваюсь, специ з розшуку?
— Розшукаємо, не хвилюйтеся.
— Бажаю успіхів.
— Одну хвилинку і ще одне запитання. Якої ви, як літератор, дотримуєтесь думки: Гоголь насправді помер і був похований у мертвому, даруйте, стані. Себто стовідсотковим покійником. А чи його поховали у стані летаргійного сну?
— Яке це має значення, у що я, приміром, вірую?
— Е-е, не кажіть, не кажіть. Ви — літератор, до вас прислухаються.
Я зітхнув.
— Сьогодні, на жаль, не вісімнадцяте століття, і не дев’ятнадцяте і, навіть, не двадцяте. Вже початок двадцять першого. Сьогодні така ситуація, що вже ніхто й ні до кого не прислухається. Зараз усі, як моя бабуся казала, дуже вумні.
— В такому разі ми… ми до вас прислухаємось.
— Це вас особисто цікавить? Чи — з обов’язків служби?
— Ну… вважайте, що особисто.
— Коли б ви не увірвалися сюди непроханими гостями, то принаймні мені про це розповів би екран — кивнув я на стіну.
Зненацька в ту мить вона заблакитніла, потім сяйво її вирівнялося і ми всі вчотирьох — я і мої непрошені візитери, — завмерли: на стіні-екрані, невідомо звідки і ким запущений пішов відик із записом Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь».
Власне, продовження трансляції.
— Розглянемо й таку можливість, — саме говорив на екрані Магістр. — Є такий термін — татефобія — невмотивований страх бути похованим живцем. Татефобією якраз і страждав Микола Гоголь. Себто він боявся, аби з ним такого не трапилося. У нього було передчуття, що він неодмінно впаде в летаргію і тоді його, сприйнявши за мертвого, закопають живим… Але спочатку кілька слів про феномен летаргійного сну. Нормальна людина, як відомо, в середньому спить 69 годин на добу — плюс-мінус в окремих індивідуумів. Але трапляються випадки, коли хомо сапієнс раптом засинає на кілька днів. Навіть на кілька місяців. І навіть, на кілька років! Найдовша тривалість летаргійного сну, що її занесено до книги рекордів Гіннесса, належить мешканці Дніпропетровська, яка внаслідок стресу впала в летаргію і проспала 20 років — без будь-яких зовнішніх ознак життя. Проснулась абсолютно здоровою. І таких прикладів, тільки з меншим строком спання, історія знає чимало. То що таке летаргія? Особливий хворобливий стан, зовні схожий на сон, адже людина місяцями чи й роками лежить нерухомо, часто й дихання її не чутне, у неї — аніяких реакцій на зовнішні подразники, як і самих зовнішніх видимих ознак життя. Під час такого сну і ховали нещасних, сприйнявши їх за мертвих. Історія зберегла чимало подібних моторошних випадків, од яких кров холоне в жилах. Траплялося, що похованих живцем мимовільно, самі того не задумуючи, рятували злодії, які після похорон розкопували вночі могили, аби пограбувати покійника, якщо бачили, що родичі поклали йому в могилу дорогі речі… Коли в європейських країнах переносили кладовища — у зв’язку з, наприклад, розростанням міста, — й розкопували могили, то виявляли багато випадків, — їх зафіксовано тисячі й тисячі! — поховання живих, історія знає й випадок, що трапився з поетом Франческо Петраркою. Він заснув летаргійним сном, його сприйняли за померлого і ледь було не поховали живим — щастя Петрарки, що встиг проснутися перед тим, як уже мали забивати віко, щоб опустити труну в яму. Після цього він прожив ще тридцять років!