В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Дозвольте поцікавитись: куди?
— У двір, до машини. А далі ми вас повеземо… Куди? Та туди, куди й слід везти подібних типів! Ви щойно займалися зловорожою… антиімперською… себто антиросійською пропагандою. В крайньому разі, не братньою. Та чи знаєте ви… ви… — здається три горлянки похлинулися одночасно, — що Гоголь цілком добровільно… здався… Тобто перейшов на бік імперії. Це якщо й анексія, то — добровільна. З його волі і згоди.
— Але давайте спершу вияснимо, де Гоголь, а тоді…
І тут з екрана подав голос Магістр.
— А це ми зараз і вияснимо. На ваше запитання, де подівся невмирущий Гоголь, відповість один… е-е… добродій, скажемо так.
На екрані з’явилося якесь присядкувате, товстелезне, без шиї і наче без ніг страхопудало з довжелезними аж до землі повіками, віясте, з чималими віями і руками, схожими на покручене коріння.
Я здогадався, що то за візія — то був сам Він з української міфології. (Зрештою, і повість Гоголя я перечитував кілька разів, і фільм режисера-казкаря із сусідньої держави Олександра Птушка «Він» теж дивився неодноразово (до речі, українця на російській службі), тож і запам’ятав. Той Він, про якого Гоголь вперше почув у селі Прохорівці, що на Черкащині і на основі почутої легенди створив свою повість.
І ось він — бовван-бовваном, — стіжком сіна виріс на екрані, у плоті, а відтак і страшнуватий…
Він повільно розтулив свою ротяку, плямкнув.
— Помічники мої, — прохрипів. — Я нічого не бачу — підніміть мені вії мої — хочу подивитися на декого… Ой, подивлюся!..
Обабіч чудовиська вигулькнули двоє в охлопках — одразу й не збагнеш — люди чи істоти з потойбіччя. В руках кожен з них тримав вила-трійчата.
— Підніміть! Підніміть мені вії! — велів їм Він.
— Застерігаю! — вигукнув з-за його спини Магістр, беручи до рук щось схоже на щиток електрозварювальника з прямокутником із затемненого скла посередині. — Під повіками Вія схований смертоносний погляд. Як помічники піднімуть йому вії, він побачить, де Гоголь, але востаннє застерігаю: жодна людина не може витримати погляд Вія! Більшість од його погляду гине. В крайньому разі навіки сліпне, адже його погляд, як дуга електрозварювання. Плазма його погляду сягає від 5 до 50 тисяч градусів! На кого Він спрямує свій погляд — той миттєво сліпне або й помирає! Щоб потім не було ніяких претензій, щодо фан-клубу, мовляв, вбивають людей! Чи то пак, приносять людські жертви на догоду демонам та іншій нечистій силі.
І затулив щитком своє обличчя.
Тієї ж миті почувся гуркіт.
Коли я, схопившись, оглянувся, позад мене лежало троє перевернутих стільців. Трійці в сірих одностроях у зальці більше не було, тільки десь в коридорі лунав поспішний тупіт їхніх казенних черевиків, потім хряпнули вхідні двері і все стихло…
Я знизав плечима і перевів погляд на екран.
Магістр опустив щиток електрозварювальника, підморгнув мені, видиво згасло і переді мною забіліла стіна. Просто стіна.
Десь надворі — чути було, — сповіщаючи про початок дня, голосисто проспівали півні. Здається, вже й не треті і не четверті, а, мабуть, чи не п’яті. Якщо тільки вони співають — п’яті півні. Слава Богу, крик півня відлякує нечисту силу, зачувши його, втікають чорти, упирі, відьми, чародії — світ тоді стає чистим і благословенним.
Півні співали. Я встав, потягнувся і вийшов у двір. Світало. На сході червоно палало крайнебо. Здавалося, що за ближніми будинками розгорається жарке огнище.
Я дістав сигарету, поляскав по кишенях, але сірників у них не виявилося… Півні докукурікали і все занімувало.
Озирнувся. Неподалік двірник у фартусі й солом’яному брилі шкріб цурпалком мітли — все, що від неї зосталося, — сірий асфальт, мокрий від вранішньої роси.
Я підійшов до нього.
— Доброго ранку.
— Доброго, — сперся він на мітлу. — Ви палите? Дозвольте пригоститися сигаретою.
— О, будь ласка. Але я не маю вогню.
— У мене є, — дістав він запальничку.
Ми запалили.
— Пробачте, можна вас запитати…
— Прошу, — до чого й чемний цей двірник.
— Яке це…
— Мабуть, добродій хоче запитати, а яка ж це вулиця? — прийшов мені на допомогу двірник.
— Ні, добродію, щодо назви вулиці, то мені якраз все одно, адже я не знаю яке це, даруйте, місто. Як не відаю, у якому світі щойно відбувалася Асамблея фан-клубу «Микола Гоголь». Принаймні маю такий сумнів — в реальному чи швидше всього в ірреальному? У тому, який насправді не існує.