В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— В цьому, панове, і штука! — вигукнув той добродій, який для чогось знімав з власної голови котелок, вертів його і, навіть, понюхав. — Справжня штукерія!
І всі за столом погодились: так, так, це не просто штука, а — штукерія, що її треба негайно занести до анналів їхньої Асамблеї і протестувати перед владою та громадськими організаціями аби вдруге Гоголя Миколу Васильовича не подавали на ярмарку разом із варениками з сиром. Колись Некрасов писав, що, мовляв, настануть такі часи, коли мужик з ярмарку додому понесе Гоголя (правда, разом з Бєлінським), а тепер ті часи й настали. Тільки щось навпаки вийшло: Гоголя стали нести на ярмарок — для чого б то?
Асамблея шанувальників Гоголя із фан-клубу його імені тривала. Принаймні трансляція її на екран-стіну в тій дивній зальці, того дивного, майже зруйнованого будинку. Я так і не міг збагнути: де ж вона насправді відбувається? Чи де відбулася і де її засідання знято на плівку? А втім, підпілля є підпілля і воно зайвих розпитувань не любить. Може тому члени фан-клубу остерігалися, що хоч червоного монстра вже й не було, але його божки й керманичі всіх рівнів і рангів, перефарбувавшись під інші кольори й похапавши інші прапори, перейшовши під інші гасла, все ще залишалися при владі, тільки під личиною демократів.
Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь»:
— Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні — щоправда, це вже інша тема, — не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі — свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!
І в ту мить мені теж раптово здалося — потилицею відчув, шкірою, усім своїм єством, — що за спиною в мене хтось стоїть. Чи не Басаврюк бува? Всюдисущий і, звичайно ж, невмирущий гоголівський Басаврюк! Мені, як і гоголівській героїні, тітці покійного діда, зненацька здалося, що хтось небезпечний «стукає у дах і шкребеться у стіну», і від того відчуття, що хтось ще й напружено-стримано дихає за моєю спиною, наче готується до стрибка, випускаючи пазурі — чи встигну його випередити? — стало по-справжньому моторошно. «Ось повернуся, — подумав я і не повернувся, — і побачу позад себе лихого Басаврюка, в чиєму-небудь образі й подобії… Мо й свині…»
Відчуття було таким реальним, що я, зібравшись нарешті з духом, рвучко схопився й оглянувся — позад мене і справді стояв… Ні, ні, не Басаврюк в личині свині чи й у своїй справжній подобі рогатого дідька, а цілком приємної зовнішності чоловік. Не старий і не молодий (хіба клятий Басаврюк не здатен з’являтися в образі приємної зовнішності чоловіка?), підтягнений, сухопарий, з виправкою військовика, в сталево-сірому плащі, схожому на не модний нині і вже призабутий макінтош і в такого ж кольору капелюсі з великими крисами.
«Басаврюк… — закалаталося моє бідне серденько. — В людській подобі…»
— Спокійно, — пролунала команда. — Сидіти на місці!
Я механічно сів. Власне, впав у фотель, що тепер уже не видавався мені зручним як раніше і затишним.
«Таки Басаврюк… — подумалось мені. — Ач в якій личині з’явився! Але що йому од мене треба? І як він проник у зачинену кімнату? Хіба через стіну… Хоча… для нечистої сили це не складає труднощів».
Тим часом незнайомець дістав вузький продовгуватий предмет з кнопками, схожий на переносний пульт управління телевізором, навів його на двері, легким рухом довгого тонкого пальця натис одну з кнопок. Двері одразу ж розчинилися, наче хто їх рвонув на себе і до кімнати зайшли — швидше вбігли — двоє таких же басаврюків, як і той, що стояв біля мене — в одинакових сірих одностроях і в таких же капелюхах, наче брати-близнюки.
— Всім залишатися на своїх місцях!!!
Оскільки запропоновано було залишатися в множині, а в кімнаті крім мене більше нікого не було — не рахуючи їхнього спільника, — я спершу не сприйняв команду на свою адресу.
Двоє в сірих одностроях, метеляючи полами довгих плащів, кинулись до стіни-екрана, як кібери чи андроїди, повторюючи своє: