Українське письменство

Прибившись до Києва, без грошей і знайомств, дев’ятнадцятилітній юнак вдався до австрійського консула і за його протекцією попав на службу в контору при фабриці Ейчиса, а в липні 1914 р. уже був свідком, як патріотична юрба висаджувала австрійському консулові шиби. В тутешнє життя В. О. втягнувся дуже швидко, хоча прожити в Києві йому — австрійському підданцеві та ще й безпаспортному — було нелегко. Один час він переховувався в Покровському монастирі, потім служив у пам’ятному шпиталі № 19. Довелось йому трохи побути на посаді і в поліцейському участку, де, на його думку, легше було укритися од неминучої для ворожого підданця висилки. Скінчився цей мартиролог лише з першими днями революції, коли В. О., кінчивши службу в Земському союзі, перейшов на посаду в Народний секретаріат освіти. З весни 1919 року він завідував канцелярією книжної палати, а потім входив в склад української секції «Всевидату». Урядовцем В. О. був немудрим: він раз у раз спізнювався з різними відомостями, повсякчас ходив замислений і немов заслуханий в собі, а зоставшись в канцелярії на самоті, коли всі службовці розходились, накидав на канцелярських бланках строфи, які тим часом у нього склалися. Вірші свої читав неохоче, друкувався мало: всього півтора-два десятки його поезій з’явилось — в «Червоному вінку» (альманах, Одеса, 1919), «Універсальному журналі», «Музаґеті» та ЛНВ. В червні місяці йому запропонували видати збірник, і видко було, що ця думка його зацікавила: він почав добирати свої вірші, ориґінальні й перекладні, надумував уже для своєї книжки назви («Мій дар» — одна з них), але серед тих планів і намірів занедужав на черевний тиф і вмер в Олександрівській лікарні — 10 вересня 1919 року, не проживши повних 24 літ.