Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Оскільки Польща була конституційною державою, то, незважаючи на дискримінацію українців, куці конституційні права давали їм хоч і невеликі, але реальні можливості захищати свої права.
Другий етап боротьби за національну державність українці–галичани розпочали з 1923 року і повели боротьбу проти дискримінаційної державної політики полонізації, проти захоплення поляками земель українських селян і поселення на них військових переселенців із Польщі. Це були так звані осадники, що найбільше дошкуляли сільському населенню своїми утисками і як загарбники–землевласники, і як сільські чиновники — поліцаї, поштові працівники, залізничники, дрібні чиновники в різних місцевих установах. На початку 30–х років 300 тис. таких осадників оселилось у містах і селах Галичини та Волині. Вони діставали щедрі субсидії й грубо тіснили українське населення, відбираючи в нього землю та місцеве управління. Українців називали по–старому русинами, українські освітянські та громадські організації заборонялись, у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри, українських студентів вигнали із навчального закладу. А міністр освіти Станіслав Грабський заявив, що жодного українського народу тут немає, що це “вигадка комуністів з пропагандистською метою”.
Це призвело до занепаду української освіти, якої з такими труднощами галицькі українці домоглися в минулому. Так 1912 р. у Галичині існувало 2418 українських шкіл, а вже в 1927 — лише 815. Така політика викликала масові акції протесту українського населення. На заклик еміграційного уряду ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем українці Галичини звертаються до свого традиційного методу протистояння: організації національних товариств, просвітянських, кооперативних, церковних, сільськогосподарських, відкриття підпільних факультетів політехнічних, медичних тощо, де молодь продовжувала здобувати освіту. Особливо бучно зростали кооперативні організації: 1921 року їх було 500, а 1939 року вже 4000.
Українці Галичини зробили виклик польській владі, створюючи за свій кошт українські освітні заклади. На кінець 30–х років тут існувало 33 приватні українські початкові школи, 15 середніх навчальних закладів, 11 професійних шкіл, 605 дитячих садочків. 1921 року українці створили таємний український університет, який мав до 1300 студентів. Він проіснував до 1025 р. Товариство “Просвіта” нараховувало до 300 тис. осіб, мало понад 3 тис. бібліотек, 377 театрів і т. д.
Велика організаційна робота охопила економічне життя західних українців. Було створено український банк — Центробанк, грошовий обіг якого становив 342 %; успішно працювали Українобанк, Промбанк, Гіпотечний банк. Товариство селян–хліборобів “Сільський господар” мало 60 філій, 2 тис. гуртків тощо. Успішно працювали жіноче товариство, товариство вчителів, товариство адвокатів, товариство лікарів, численні товариства взаємодопомоги, спортивні товариства тощо.
У Західній Україні виходило 83 українські газети, українські книжки і т. д. Але за кожним подібним досягненням стояла напружена і самовіддана боротьба населення — страйки, демонстрації, терористичні акції.
Створювались одночасно й численні політичні партії — їх нараховувалось понад 100. Вони посилали своїх депутатів у парламент. 1939 року в польському парламенті було 50 українських послів і 14 сенаторів. Унаслідок утисків польських властей в 1930 р. по Галичині прокотилося близько 2300 нападів на помістя та економії польських землевласників. У відповідь польські війська розпочали жорстоку хвилю розправ над українськими селянами — це так звана кампанія пацифікації, або умиротворення. Були розгромлені читальні, бібліотеки, клуби, заарештовані тисячі юнаків, яких було кинуто до в’язниць. Все це змусило українські партії виробити певну програму дій.
Однією з найбільших політичних організацій була парламентська фракція Українського народно–демократичного об’єднання — УНДО, яка перетворилась у найбільшу політичну партію, її лідером був Василь Мудрий, якого обрали віце–маршалом сейму, потім — Д. Левицький. 1926 р. ця партія проголосила програму: здобути “соборність і незалежність Української держави”.
1927 року глава партії Левицький з трибуни польського парламенту знову заявив, що “найвищим святим і непорушним ідеалом нашим є незалежна й соборна Українська національна держава на всій українській території”. Він заявив від імені партії, що українці не визнають ні Ризького договору від 1921 р., ні рішення послів у Парижі від 1923 р. про передачу західноукраїнських земель Польщі.