Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
На 1938 р. радянська Україна лежала розчавлена більшовицьким центром, який поставив завдання знищити всю українську інтелігенцію, всю партійну верхівку, що були хоч якоюсь мірою, хоч номінально носіями ідеї суверенної української держави. Серед них були не лише українці за походженням, а й представники інших національностей, які, працюючи в Україні, розуміли необхідність існування української державності і вважали, що саме радянський, комуністичний тип державності вирішує цю проблему остаточно.
Але кривава операція центру знищила ці партійні й державні кадри. Микита Хрущов довершив чистку партійних і державних кадрів до січня 1938 р. З лютого 1938 р. головою українського уряду був призначений Дем’ян Коротченко. За законами ці посадові чиновники мали обиратися з’їздом партії та рішенням Верховної Ради України. XIV з’їзд партії — “хрущовський” — і новообрана 1938 року Верховна Рада УРСР не обирали вже своїх лідерів — цих призначених Москвою вищих посадовців — Хрущова і Коротченка —тепер вони лише формально затвердили.
Після цього диктатуру більшовицької партії та її вождя Сталіна здійснювали в Україні його довірені особи — Хрущов і Коротченко. В 1939 р. зменшилась, хоч і не припинилась зовсім, друга хвиля кривавого терору проти українського народу. Україна була перетворена в складову частину союзної імперії. За це вона заплатила мільйонами життів українських селян, творчої інтелігенції, партійних і державних керівників, які повірили в ідею радянської влади і більшовицького суспільства.
Разом із розгромом цих носіїв державності були знищені й рештки державницького суверенітету Радянської України. Конституція 1937 року залишилась тільки демагогічним прикриттям прямого централістськодиктаторського правління більшовицького центру, який вдавався до таких маскарадів, як конституція, рівноправність громадян, право республіки на вихід із СРСР тощо.
Фактично ж Радянська Україна наприкінці 30–х років повністю втратила свій суверенний державницький статус.
Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях
На західноукраїнських землях з новою силою відновилась у 20–30–х роках боротьба за суверенне державницьке існування. Вона відбувалась у тяжких умовах окупаційних режимів тих держав, до яких після Першої світової війни з допомогою країн Антанти відійшли значні українські території.
Так до відновленої Польської держави відійшла Східна Галичина і частина Волині, до Румунії — Буковина, до Чехословаччини — Закарпатська Русь. На цих українських землях мешкало: в Галичині 8,9 млн осіб, з них 5,6 млн українців (за переписом 1931 року); майже 0,8 млн українців було у Буковині і 0,76 млн українців — у Закарпатті.
У східній Європі це була єдина численна нація, що не змогла домогтися відродження своєї держави (на відміну від фінів, румунів, чехів, поляків, угорців) — після завершення Першої світової війни. І це трапилося, незважаючи на те, що національна самосвідомість галичан, їхня суспільна організованість зробила з них свідомих громадян, які вперто домагалися відновлення своєї державності, починаючи ще з XIX ст., і які, зрештою, відновили її 1918–1919 рр. у вигляді Західноукраїнської Народної Республіки, що офіційно та юридично з’єдналась з Українською Народною Республікою (Акт злуки — 22 січня 1919 р.).
Проте політика Антанти допомогла Польщі повалити цю республіку в Галичині і приєднати її до себе як свою колишню колонію. Тепер Галичина дістала назву Східна Малопольща, або Малопольська Всходня. Польська влада забороняла навіть вживати назву українці, часто замінюючи її старою — русини. Тут з новою силою спалахнула боротьба за державність. Вона пройшла кілька етапів.
Перший етап — це був етап “взаємного неприйняття” українцями польської адміністрації (бойкоти перепису 1921 року, виборів до польського сейму 1922 року, терор проти польських чиновників, саботаж урядових постанов тощо). Польська держава, з одного боку, розпочала колоніальний тиск на українців, і з другого — вдавалась до гри в демократичність і, попри всі приниження українців у Галичині, демонструвала перед Заходом готовність захищати українські інтереси, надати Східній Галичині автономні права, дозволити рівноправне використання в державних установах української мови поряд з польською, відкрити український університет тощо.