Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Через те навчальні заклади національних меншин та їхні національно–територіальні адміністративні структури були ліквідовані. У квітні 1938 р. вийшла постанова Раднаркому України й ЦК КП(б)У про “Обов’язкове вивчення російської мови в неросійських закладах”, яка зобов’язувала вивчати російську мову з другого класу і на викладання відводилося більше годин, аніж українську. Були вилучені із навчальних закладів іноземні мови. Про це говорив новий секретар ЦК України Хрущов на XIV з’їзді КП(б)У так: “Товариші, нині всі народи вивчатимуть російську мову”. Від цього часу розпочався в Україні шалений процес зросійщення суспільства — в освіті, культурі, державних установах. З 1 січня 1938 р. в Києві почала виходити російською мовою офіційна всеукраїнська газета — орган ЦК партії й ВУЦВК — “Советская Украина”.
Українці опинилися знову беззахисними перед новими судовими структурами — республіканськими та судовими “трійками”, які 1937 року дістали право від НКВС УРСР самочинно проводити суд і розправу над підозрюваними особами. У цей час піднімається ще вище хвиля так званої великої чистки.
З 1938 р. на гребені терору з’явився новий народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія, який залишив не одну криваву сторінку в історії зміцнення диктатури комуно–більшовицької ідеології та її лідерів.
Вперше в новій Конституції було задекларовано, що Комуністична партія має монопольне становище в державі: стаття 125 визначала, що більшовицька комуністична партія “являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних”.
Отже, Конституція України 1937 року як і Конституція СРСР
1936 року, закріпила юридично монополію Комуністичної партії на законодавчу і виконавчу владу, на формування і контроль усіх державних органів влади.
Нова радянська Конституція позбавила Україну навіть ілюзорних суверенних прав: головні галузі промисловості й політики перейшли до влади уряду СРСР. Значна частина союзно–республіканських міністерств, по–тодішньому комісаріатів, перетворилась у філії загальносоюзних наркоматів. Ці наркомати визначались 48 статтею Конституції: харчової промисловості, легкої промисловості, землеробства, зернових і тваринних радгоспів, фінансів, торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров’я. 14 стаття Конституції СРСР закріпила за Москвою такі галузі і відомства: оборони, іноземних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв’язку, водного транспорту, важкої промисловості, військово–морського флоту.
За Україною, згідно з 49 статтею Конституції, залишались: освіта, місцева промисловість, комунальне господарство, соціальне забезпечення. Нова Конституція УРСР, як бачимо, гідно увінчала короною переможця центральний більшовицький уряд та завершення епохи “нового курсу”.
Український комуністичний уряд і його новий глава Панас Любченко, який цю Конституцію затверджував, не могли нічого змінити. З його доповіді на з’їзді Рад вимальовується, що сам факт наявності Конституції України свідчить про непохитність відродження Української держави. З великою мужністю в тих умовах він говорив про “почуття національної гордості”, яке народилося в українців “разом із народженням
Радянської України, суверенної пролетарської держави”. Ця думка про національну гордість і гідність, яку він настирно повторював у своїй доповіді, створювала почуття оптимізму й віри у майбутнє України. І це, безумовно, насторожувало центр.
Тож не дивно, що на початку 1937 р. з політичної арени в Україні зникає Постишев і його найближчі соратники, які вже не задовольняли Сталіна, бо почали сумніватися в правильності його політики. Постишев був відсунутий на рівень провінційного партійного керівника, згодом виключений з партії і помер нібито від туберкульозу в кремлівській лікарні. За ним був усунутий командуючий Київським військовим округом І. Якір; тихо зійшов з політичної арени начальник НКВС Балицький, сліди якого зникли на Далекому Сході…
У травні 1937 р. збирається ХІІІ з’їзд КП(б)У, на якому від імені ЦК звітував С. Косіор. Це був останній з’їзд в історії Комуністичної партії України, в якому брала участь низка відомих, ще не заарештованих проводирів українських комуністів — Любченко, Косіор та ін., які з піднесенням, щиро говорили про українську суверенну державу та у своїх виступах досить критично засуджували “колонізаторську русифікаторську політику царського уряду” в Україні, натякаючи, що сучасна їм політика російських більшовиків була такою самою. Цікаво, що на з’їзді членами Політбюро були обрані колишні представники уже розгромлених на цей час боротьбистів — це був Любченко, який стояв на державницьких позиціях, Попов, колишній меншовик, що написав ряд викривальних праць з теорії російського великодержавного шовінізму та ін. Українські комуністи, отже, ніби підпільно відновлювали багатопартійність, сумнівалися в політиці диктатора Сталіна. І це призвело до нового вибуху.