Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
На початку березня — справжній кошмар. Сорокаградусний мороз висотує з мандрівників останні сили.
«…Боже, зроби так, щоб ми могли швидше йти вперед! Невблаганно насувається зима…» — записує Скотт.
«…Нещасний Отс мовчки переносить страждання. Жодного стогону не прохоплюється з його вуст, коли він півтори години мучиться, натягуючи взуття на опухлі, наболілі ноги. Він розуміє, що затримує наше повернення. Це справжні тортури. Ночівля вже нікому не дає відпочинку: вбрання вологе, спальні мішки теж вологі, в наметі — мороз, гарячої страви мало.
…Боже, змилуйся над нами! Тягти сани в таких умовах — це над людські сили. Бідний Отс щораз частіше відстає. Не занепадаймо духом! Біля головного продовольчого складу нас напевне чекатимуть собачі упряжки», — підбадьорює Скотт товаришів, та й сам сподівається на це.
«Що за іронія долі!» — зітхає Амундсен. Адже саме того дня, коли вибиваючися з сил, Скотт писав ці слова, недалеко від них, лише за сто кілометрів, їх справді чекали собачі упряжки допоміжної групи, що вийшла з Мак-Мердо назустріч Скотту і вернулась, не дочекавшись його.
«Неділя, 11 березня… У Отса вже ледве жевріє іскра життя. Я звелів лікареві Уїлсону видати з аптечки кожному з нас препарат, який поклав би край стражданням — по тридцять таблеток опіуму. Ми самі знаємо, як і коли ними скористатися. Це може статися незабаром. Шлях, як і досі, жахливий, а сили покидають нас… Отс більше не допомагає тягти сани, він уже не володіє ні руками, ні ногами… Надходить смерть. Аби тільки вона не була надто важка! Хто ж міг припустити, що в цю пору року нас застануть тут такі морози й такі шалені вітри… Харчів нам вистачить іще на сім днів. Будемо боротися до останнього сухаря, але зменшувати денний пайок неможливо.
П'ятниця, 16 чи 17 березня. Уперше я втратив лік часу. Трагедія у повному розумінні цього слова… Нещасний Отс не може більше йти і просить, щоб ми залишили його напризволяще. Той самий Отс, який ніколи не знав, що таке розпука, який пишався прізвиськом Непереможний. Ми одностайно відмовилися вдовольнити його прохання. Зібравшись на останній силі, він вирушив з нами і, незважаючи на неймовірні страждання, спромігся пройти ще кілька кілометрів… Увечері його стан погіршився, він, сіромаха, сподівався, що вранці вже не розплющить очей. Отс не скаржився, тільки попросив переказати його матері й давнім друзям, як він помер. Йому хотілося, щоб знали, що він не осоромив ні свого полку, ні близьких. Однак наступного ранку він ще прокинувся. Шаленіла хуга. Отс виповз із спального мішка, сказав: «Я вийду, побуду трохи на повітрі». Потім щез у сніговій куряві. Ми зпали, що Отс уже не вернеться, що він вибрав собі таку смерть. Ми намагалися затримати його, але він відштовхнув нас. Отс, безперечно, вчинив як мужня людина, як справжній джентльмен. Усім нам хотілося б зустріти свою смерть так відважно, як і Отс.
Середа, 21 березня. Шістдесята ночівля після того, як ми залишили полюс. Мусили два дні тому отаборитися лише за одинадцять миль від продовольчого складу. Зупинила нас заметіль, що розгулялася не на жарт. Уїлсон і Бауерс вирушили до складу, але вони не сподіваються ще сьогодні дістатися туди… Вчора нам ледве вистачило гасу, щоб закип'ятити шість чашок чаю. Пального більше немає».
Далі Скотт писав:
«…Харчів лишилося на день, два. Більше нема на що сподіватися… Смерть уже близько, але ми вирішили не пришвидшувати її».
Наступного дня буря так само люто жбурляла клубами снігу і рвала брезент намету. Нічого не змінилося ні другого, ні третього дня. Заметіль сповила англійців смертельним білим саваном, замурувала їх у холодній в'язниці.
В цих жахливих умовах Скотт здобувається на останнє зусилля й пише до дружини:
«…Мені так хотілося б самому багато розповісти тобі про цю подорож, що вабила мене більше, ніж затишне життя вдома. Ти матимеш що розказувати нашому хлопчикові… Хто ж міг передбачити, що за цю мандрівку нам доведеться заплатити такою страшною ціною?»
Не забув він і про своїх товаришів: написав кілька слів до матері лікаря Уїлсона та відданого Бауерса, щоб вони знали, які витривалі й мужні були їхні сини до останнього подиху.
У довгому листі до свого друга він додає в кінці: «… Пробач, що пишу нерозбірливо: ось уже цілий тиждень термометр показує сорок градусів нижче нуля… Займися моїм сином, виховай з нього енергійну людину. Ти найкраще знаєш, як мені доводилось боротися з самим собою: адже з дитинства я був схильний до лінощів…»