Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Напевне, — підтвердив поважно Шеклтон, — Я теж перепрошую вас за Керзона. Не звертайте уваги. Він не полярник, а політик і багато чого в наших полярних справах просто не розуміє. Ви, певна річ, ні в якому разі не повинні були вважати полюс чимось на зразок англійської колонії. Це просто абсурд. Я завжди дотримувався думки, що навіть найретельніше обмірковані плани можуть бути нездійсненними в практиці полярних експедицій. Та, послухавши вас, я багато чого зрозумів. Я, бачу, недооцінював значення всебічної підготовки полярної експедиції. Я був певен, що інколи досить кількох годин, щоб докорінно змінити всю програму, а за одну, дві доби виявиться, що й ця нова програма не краща. Своєю експедицією ви переконливо довели, що я помилявся. Це дуже цінний урок для мене. Я пам'ятатиму про нього, готуючись до наступної виправи.
Проте навіть доброзичливі слова Шеклтона не змогли загоїти рани, якої завдав Амундсенові мстивий лорд.
ЗА ТАКІ ПОМИЛКИ ДОВОДИТЬСЯ ДОРОГО РОЗПЛАЧУВАТИСЬ
Проміння жовтавого світла з відчиненого вікна пробивалося далеко крізь морок ночі, запалювало блискітки на краплях роси, що зависли на кущах троянд, і довгим пасмом лягало на воду Буннефіорда. Синювата струминка диму з люльки химерними колами снувалася довкола лампи. Амундсен тяжко зітхнув. Уже багато годин просидів він за столом, заваленим купою вирізок з лондонських газет, в яких було надруковано повний текст щоденника подорожі капітана Роберта Скотта. Амундсен довго вдивлявся у фотографії англійців на полюсі. З їхніх облич прозирали страшенна втома і байдужість, не було й сліду навіть вимушеної усмішки. Немовби вони вже тоді відчували трагедію, яка їх чекає, і були, якщо можна так сказати, свідками власної загибелі. Амундсен уважно вивчав кожен рядок щоденника, вчитуючись мало не в кожне слово.
«… Якщо Амундсен досягне полюса, він досягне його перший, — писав у своєму щоденнику Скотт тридцятого грудня, — Не підлягає сумніву, що він вирушив у дорогу раніше і завдяки собакам просуватиметься швидше, ніж ми…»
Отже, керівник англійської експедиції таки визнав свою помилку, але запізно. Амундсен знову схилився над газетними вирізками.
«Четвер, 4 січня. П'ятдесят сьома ночівля. До полюса залишається ще двісті сорок кілометрів. Я наказав повертатися останній допоміжній групі. Важко було розставатися…
П'ятниця, 5 січня. Температура — 26°, висота пад рівнем моря 3129 метрів. Неймовірно важкий день: з неба безперестанку сипле крупа. Сани ледве ковзають по ній, це найважчий з усіх попередніх етапів… Наша швидкість не перевищує двох кілометрів за годину».
— Два кілометри… Як Скотт міг допустити таке? Час, який був моїм спільником, став для нього ворогом, — прошепотів Амундсен. — Англійці йшли майже в чотири рази повільніше, ніж ми…
Не випускаючи з рота погаслої люльки, він підкрутив гніт гасової лампи і знову заглибився в читання щоденника Скотта.
Англійці сподівалися, що будуть іти по рівній, гладенькій місцевості, але наткнулися на гострі обледенілі заструги. Вони в розпачі покидали лижі, та через кілька годин мусили вертатися по них, втрачаючи безцінний час.
Після шести тижнів походу в щоденнику Скотта починають бриніти ноти сумніву. Мало не в кожному записі, немов жалібний рефрен, повторюються речення:
«Страшенно важко тягти сани…»
«Місцевість жахлива, просто неможливо описати. Пройшли за чотири години всього лише дев'ять кілометрів…»
«…Кожен кілометр вириваємо неймовірними зусиллями…»
«…Нас переслідують невдачі…» «…Хто б міг передбачити?..»
«Четвер, 11 січня. Сімдесят друга ночівля. Висота 3162 метри над рівнем моря… До полюса лишилося сто вісімдесят кілометрів. Ми повинні проходити по шістнадцять кілометрів, щоб за тиждень досягти мети… Чи вистачить у нас сили на такий темп? Ця думка виводить з рівноваги. Ніхто з нас не бував досі в такому важкому становищі… Ми повинні за всяку ціну йти швидше!»
І далі Скотт писав:
«…Я страшенно стомлююсь, ідучи попереду групи, часто нічого не бачу… Ми мерзнемо, наше взуття у жалюгідному стані… Сьогоднішній відрізок шляху був жахливий, ми посуваємося, як і досі, надто повільно. Попереду та сама одноманітна рівнина, що забирає наші сили… Ніколи досі ми не були так неймовірно виснажені… Що нас іще чекає?..