Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Вовк розплющив очі:
— Звідки ти знаєш? Ти що, розмовляв із ним?
Стрибунець кивнув.
— Він пам’ятає минулий випуск. Тих, котрі були до них. Він каже, що немає нічого страшнішого, ніж останній рік.
— Це так, — підвівся Вовк. — Тільки дивно, що він говорив про таке з тобою. Чи ти підслуховував?
— Ні. Він мені сам сказав. Тільки мені.
Вовк знову ліг.
— Усе дивнуватіше й дивнуватіше, — пробурмотів він.
Сліпий завовтузився на ліжку. Підвівся з якимось запорошеним пакетом у руках, підійшов до Стрибунця, впустив на нього пакет і повернувся на своє місце. Стрибунець здивовано почав роздивлятися дар Сліпого.
— Що це? — запитав він, потицявши в пакет протезом.
Вовк перевернувся, схопив подарунок і зазирнув усередину.
— По-моєму, це те, що ти хотів, — він витрусив на підлогу касети. Обідрані, частково без коробок, вони лежали купою, демонструючи напівстерті написи на боках.
— Твої «Дирижаблі», — пробурчав Сліпий. — Від яких у тебе мізки скошуються. Той, хто дав, сказав, що це саме вони і є.
— Дякую, Сліпий, — прошепотів Стрибунець. — Де ти їх узяв?
— Подарували, — холодно відгукнувся той. — Той, хто не міг відмовити.
Відразу стало зрозуміло, що він говорить не про Лося.
— Яка тобі різниця? Ти тішся.
— Ще один шантажист, — проникливо зауважив Вовк. — Багато вас зібралося на одну кімнату.
«Це Череп йому їх дав, — подумав Стрибунець. — Адже Сліпий носить його листи. Тож Череп і не може йому відмовити».
Сліпий лежав, сховавши руки попід пахви. Чорне волосся блищало, обличчя не було видно.
— І хто ж це не може тобі відмовити? — поцікавився Вовк.
Сліпий не відповів.
Вовк обернувся до Стрибунця:
— Він завжди мовчить. Майже завжди. Іноді скаже що-небудь — і знову мовчить. Хотів би я хоч один-єдиний раз почути продовження. Просто щоб знати, чи воно взагалі існує.
Стрибунець похитав головою:
— Що ти хочеш почути?
— Закінчення фрази. Щоби зрозуміти, що він має на увазі. Я не про зараз говорю, а загалом.
Стрибунець подивився на Сліпого:
— Сліпий завжди говорить зрозуміло, — сказав він. — Навіть коли мовчить.
Вовк скосив на Стрибунця рудаве око:
— Тобі зрозуміло. Мені — ні.
— От коли ти мовчиш, мені нічого не зрозуміло, — зізнався Стрибунець. — Й іноді коли ти говориш — також.
— Може, досить? — запитав Сліпий. — А то ви обоє перестанете розуміти, про що говорите.
— Ти що-небудь чуєш? — запитав Стрибунець.
— Ціла Мотлохівня там. І багато старших. Сіамці вже вступили. Виють і гримотять.
Стрибунець обережно зібрав касети назад у пакет. Їх було п’ять штук. І тільки дві були в підкасетниках.
— Як же я їх слухатиму? — засмучено запитав він. — На чому? Адже в нас немає нічого такого.
— Там чотирнадцять посилок відвойовують, — нагадав Вовк. — І наскільки я знаю Смердючку, серед них обов’язково знайдеться що-небудь, на чому можна буде слухати ці твої «Дирижаблі».
Стрибунець захвилювався:
— Може, мені також піти покричати?
— Там і без тебе багато крику, — заспокоїв його Сліпий. — Дивно, що директор іще не здався.
— Через півгодини підемо, — сказав Вовк. — Зі свіжими силами. Так буде більше користі.
Стрибунець зазирнув у пакет і ще раз перерахував касети. Рівно п’ять штук. Не більше й не менше.
— Що ще тобі казав Сивий? — скрадливо запитав Вовк.
Стрибунець здивовано подивився на нього.
— Що від’їжджає. Що тут погано пахне. Що потім буде гірше. Тобто він не зовсім так говорив... Ну, загалом, про старших.
— Про наших дорогих кретинів, — уточнив Вовк. — Зрозуміло.
Стрибунець спохмурнів.
— Чому ти так про них?
— Тому що це правда.
— І Череп кретин? — обурився Стрибунець.
— Він — більше, ніж усі інші.
— Тепер давай продовження. Як ти хотів від Сліпого. Щоб можна було зрозуміти. Чому вони кретини. А потім — чому Череп?
— Мені неважко, — Вовк дивився на Сліпого. — Дім один. І господар у ньому має бути один. Один ватажок на всіх.
«І Сивий те саме сказав, — подумав Стрибунець. — Або щось подібне».
— Вони тому і б’ються. Кожен хоче бути тим, про кого ти кажеш.
— Довго б’ються. Так довго, що можна вже й не битися. Це просто смішно, — Вовк похитав головою. — Якщо серед стількох людей не знайшлося нікого, хто прибрав би до рук інших з їхніми «хочу» й «не хочу», всі вони зовсім нічого не варті.