Книга дивних нових речей

Пітер був надто очманілий від ліків, щоб іти самотужки, тож хтось викотив його з операційної на візочку. Дві бліді руки з’явилися з-позад нього, вкрили йому ноги бавовняною ковдрою, підіткнули її під стегна і поклали йому на коліна прозорий пластиковий пакет із його сандаліями.

— Дякую вам, хай ким би ви не були! — сказав Пітер.

— На здоров’я, я впевнена, тобі воно знадобиться! — відказала Ґрейнджер.

— Ой, вибач! — промовив чоловік. — Я не бачив тебе в операційній.

Жінка котила його, прямо й рівномірно, залитим сонячним світлом коридором до великих двійчатих дверей.

— Я сиділа в чекальні. Не люблю дивитися на кров.

Пітер підвів руку, показуючи чисту білу пов’язку.

— Уже все зашили.

Він зрозумів, що на Ґрейнджер це не справило враження ще до того, як вона відповіла. Її руки, що стискали бильця візка, були напружені — напруженіші, ніж мали бути.

— Коли ти там, ти зовсім не дбаєш про себе, — сказала вона. — Заради бога! Та ти сама шкура й кістки. І так, я знаю, що згадала Боже ім’я намарне. Але ти тільки поглянь на себе!

Пітер подивився на свої зап’ястки, які завжди були кістляві, як йому здавалося. Ну гаразд, може, не настільки кістляві. У товстій перев’язці рука якимось чином видавалася ще змарнілішою. Чи дуже сердитою була Ґрейнджер? Чи лише трохи роздратованою? Чи вона таки неабияк розлютилася? Від медичного центру до його номера йти було кілька хвилин, а в руках когось, хто був злий на тебе, ці хвилини могли здатися вічністю. Пітера, причмеленого знеболювальними і шокованого повідомленням від Беа — яке знову й знову нудотною хвилею накочувалося на його свідомість, — раптом охопило відчуття, яке йому часто описували інші чоловіки, котрим він допомагав пастирськими настановами, глибоке безнадійне переконання: хай що б вони не робили, хай якими б добрими не були їхні наміри, вони були приречені завжди гірко розчаровувати жінок.

— Слухай-но, мені цього разу вдалося не підсмажити собі вуха, — сказав Пітер. — Ти мала б похвалити мене за це.