Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Ну добре,— мовив Бур-Малотке й глянув на годинника,— за десять хвилин ми, певне, скінчимо, тоді я перебалакаю з директором за цю хвилину. Нумо до роботи. Ви можете дати мені свого папірця?
— Залюбки,— сказав Мурке,— я вже знаю всі цифри напам'ять.
Коли Мурке увійшов до невеличкої заскленої кабіни, технік відклав газету набік і всміхнувся до нього. За всі шість годин роботи в понеділок та вівторок, коли вони вдвох переслухували виступи Бур-Малотке й робили з них вирізки, Мурке з техніком не перемовилися й словом; вони лише подеколи зглядалися між собою та під час перерв то технік Мурке, то Мурке технікові простягали сигарети; і тепер, побачивши, як технік усміхнувся, Мурке подумав: «Коли тільки на світі є приязнь, то ця людина мені приятель». Він поклав на стіл коробочку з клаптиками, повикраюваними з виступів Бур-Малотке, і тихо мовив:
— Зараз почнеться.— Увімкнувши студію, він проказав у мікрофон: — Я гадаю, пане професоре, можна обійтися без проби. Почнімо відразу. Я просив би вас почати з називного.
Бур-Малотке кивнув головою. Мурке вимкнув свій мікрофон, натиснув кнопку, в студії спалахнула зелена лампочка, і вони почули урочистий, театральний голос Бур-Малотке:
— Та вища істота, яку ми шануємо, та вища істота...
Бур-Малотке тягся губами до мікрофона, ніби хотів його поцілувати. Піт котився в нього по обличчі, і Мурке крізь скляну стінку кабіни якусь мить незворушно дивився на його муки; тоді раптом вимкнув Бур-Малотке й, поки стрічка докрутилась до кінця, втішався, дивлячись на нього поза склом, наче на яку гладку й дуже гарну рибину. За хвилину він знов увімкнув студію і спокійно сказав:
— Дуже шкодую, але стрічка виявилася неякісна, і мені доведеться просити вас повторити називний спочатку.
Бур-Малотке став клясти, але то були прокльони, що їх слухав сам тільки він, бо Мурке вимкнув його і ввімкнув аж тоді, як Бур-Малотке взявся проказувати:
— Та вища істота...
Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово «ненависть». Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке, що вже заходився виголошувати родовий, він раптом зрозумів, що таке ненависть; він ненавидів цього високого, огрядного, показного чоловіка, чиїми книжками, загальний тираж яких становив два мільйони триста п'ятдесят тисяч примірників, захрясли всі бібліотеки, всі книгарні й книжкові шафи,— ненавидів його й навіть ані на мить не пробував погамувати ту ненависть. Коли Бур-Малотке проказав два родових відмінки, Мурке знов увімкнув студію й незворушно сказав:
— Даруйте, що я вас перебиваю: називний відмінок вийшов чудовий, перший родовий також, а другий я попросив би проказати ще раз. Трішечки м'якше, вільніше, зараз я дам вам послухати.
І хоч Бур-Малотке сердито похитав головою, Мурке дав знак технікові прокрутити записане. Вони побачили, як Бур-Малотке здригнувся, ще дужче спітнів, затулив руками вуха й сидів так, поки стрічка дійшла кінця. Він щось казав, лаявся, але Мурке з техніком вимкнули його і однаково не могли нічого чути. Мурке холодно чекав і, помітивши з губів Бур-Малотке, що той знову заходився коло «вищої істоти», ввімкнув мікрофон і продовжив запис. Бур-Малотке виголошував тепер давальний: «Тій вищій істоті, яку ми шануємо».
Скінчивши, він зібгав цидулку Мурке, підвівся, весь упрілий з люті, й рушив до дверей, але його спинив увічливий, делікатний, молодий голос Мурке:
— Пане професоре, ви забули кличну форму.
Бур-Малотке зміряв його ненависним поглядом і проказав у мікрофон:
— О ти, вища істото, яку ми шануємо!
Він уже стояв перед дверима, коли знов почувся голос Мурке:
— Даруйте, пане професоре, але фраза вийшла невдала.
— Заради бога,— прошепотів технік,— не переборщіть.
Бур-Малотке остовпів біля дверей, неначе голос Мурке прибив його до підлоги. З паном професором скоїлося небувале: він сторопів. Цей молодий, чемний, на диво привітний голос невимовно його мордував.
Мурке повів далі:
— Я, звісно, можу вклеїти й такий запис, проте дозволю собі зауважити, що це зменшить враження від виступу.
Бур-Малотке повернувся, підійшов до мікрофона й мовив притишеним, урочистим голосом:
— О ти, вища істото, яку ми шануємо!
І, не глянувши на Мурке, вийшов.
Було рівно чверть на одинадцяту, і він у дверях налетів на молоду гарненьку жінку, що тримала в руці нотні аркуші. Жінка була рудоволоса й квітуча, вона енергійно підійшла до мікрофона, крутнула його на себе й відсунула стола, щоб було вільніше стояти.
В кабіні Мурке з півхвилини розмовляв із Гуглімом, редактором відділу дозвілля. Гуглім спитав, кивнувши на бляшану коробочку з-під сигарет:
— Вам це ще потрібне?
І Мурке відповів:
— Так, потрібне.
В студії молода рудоволоса жінка вже співала:
Гуглім увімкнув студію і спокійно сказав у мікрофон:
— Будь ласка, стули писок секунд на двадцять, я ще не готовий.
Жінка засміялася, закопилила губу й відгукнулась:
— Ох ти ж гомик верблюжий!
Мурке звернувся до техніка:
— То я прийду об одинадцятій, розріжемо стрічку й повклеюємо, що треба.
— Ми будемо переслухувати запис ще раз? — спитав технік.
— Ні,— відповів Мурке,— я й за мільйон марок не переслухував би його ще раз.
Технік кивнув головою, поставив стрічку для рудоволосої співачки, і Мурке пішов.
Він устромив у рот сигарету і, не запаливши, попростував коридором до другого патерностера, в південному крилі будинку,— цим ліфтом спускалися до буфету. Коридори, меблі, килими, картини — усе його дратувало. То були прекрасні килими, чудові коридори, прегарні меблі й добірні картини, але Мурке раптом захотілося побачити десь отут на стіні дешевенький образок серця Христового, який прислала йому мати. Він зупинився, озирнувся, хвилинку наслухав, потім дістав образок з кишені й причепив на двері помічникові режисера музично-драматичних передач. Образок був строкатий, крикливий, і внизу, під зображенням серця Христового, стояв напис: «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі».
Мурке подався далі, зайшов у ліфт і спустився вниз. Це крило Будинку радіо було вже обладнане Шрершнауцовими попільничками, що здобули на конкурсі попільничок першу премію. Вони висіли біля світних червоних цифр, що вказували поверхи: червоне «4» — і поряд Шрершнауцова попільничка, червоне «З» — і Шрершнауцова попільничка, червоне «2» — і знов Шрершнауцова попільничка. То були гарні мідні попільнички-мушлі на мідній же таки підставці у вигляді химерної морської рослини — щось немовби вузлувата морська водорость; кожна така попільничка коштувала двісті п'ятдесят вісім марок сімдесят сім пфенігів. Попільнички були такі довершені, що Мурке ще жодного разу не наважився сплямити їх попелом сигарети, чи ще гірше — чимсь таким неестетичним, як недокурок. Видимо, й з рештою курців діялося те саме: порожні коробки з-під сигарет, недокурки та попіл завжди встеляли підлогу попід мистецькими попільничками; нікому, певне, не ставало духу обходитися з ними як із звичайними попільничками — виблискуючи міддю, вони висіли завжди порожні.
Ось назустріч Мурке випливла вже п'ята попільничка, а поряд — червоний нуль, потягло теплим духом, стравою. Мурке вискочив з ліфта й непевним кроком увійшов до буфету.
Біля столу в кутку сиділо троє позаштатних працівників. Стіл був заставлений келишками для яєць, тарілками з хлібом, кавниками. Позаштатні працівники гуртом зробили цикл передач «Легені — життєвий орган людини», гуртом одержали гонорар, гуртом поснідали, перехилили по чарці й тепер змагалися за те, кому платити податок.
Одного з них, Вендріха, Мурке добре знав; та коли він увійшов, Вендріх саме гучно викрикнув: «Мистецтво! — І знов: — Мистецтво! Мистецтво!» Мурке з ляку сіпнувся, мов та жаба, на якій Гальвані вивчав електричний струм. За останні два дні Мурке надто часто чув слово «мистецтво».