В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Содом і Гоморра!
Виверження вулкану!
Останній день Помпеїв!
Що тоді зчинилося, як радянському Романову поклали на стіл гектографічну листівку якогось там фан-клубу «Микола Гоголь»!
Каральний Ленінград було піднято на ноги як по сигналу бойової тривоги.
— Хто це т-такі… т-туди й перет-туди?!! — зриваючи голос, кричав Романов. — Шанувальники… ать-переать Гоголя! Знайти! Хоч і під землею! Хоч і на дні Неви чи Фінської затоки! Чи й Балтійського моря! Це підпільна банда! Антирадянська групівщина! Діє у вас під носом, а ви… До нігтя їх! Як вошу до нігтя!!!
Нишпорки кинулись по всіх напрямах! Над членами фан-клубу нависла реальна загроза стати постояльцями ленінградських «Крестов» з перспективою — це в кращому разі — опинитися в Магадані на вічній мерзлоті, що їх не дуже, звісно, приваблювала.
На останній, наспіх проведеній Асамблеї фан-клубівці спершу було вирішили самоліквідуватися і залягти на дно та перечекати лихо, але досить швидко їхнє самолюбство взяло гору: щоб вони гнулися перед якимось фальшивим Романовим? Собака лає, караван іде!
І караван пішов. Власне, побіг. Вирішили в спішно-пожежному плані евакуюватися з міста на Неві. Точніше — тікати. Ще точніше, перенести куди-небудь свій осідок з Ленінграда. Хоча куди можна було втекти на території СРСР, оголошеного однією суцільною зоною, щоправда, соціалізму? Але хрін від редьки не солодший. Руки романових у тій зоні діставали до будь-яких закутків.
Для нового осідку вибрали Україну.
По-перше, це батьківщина їхнього кумира, по-друге, вони самі — переважна їхня більшість були родом з України, теплої, сонячної (дехто навіть ще з Малоросії перебрався — по лінії предків), а по-третє, і це було чи не вирішальним — так ближче до київських відьом.
Відьми, звісно, були й ближче (та й де їх немає?), але всі вони не рівня київським, бо таких лихих чарівниць, як у Києві більше немає ніде. Та й Лиса гора — головне пристановище українських (як ще раніше малоросійських) відьом теж у Києві, тож і вирішено було перечекати грозу в Києві, у підпіллі… Правда, і в Україні були такі ж Романови — з одного, московського гнізда «птенцы»! І в Україні поети, рятуючись, змушені були писати на кшталт того, що видав на-гора Максим Рильський (недарма вже один раз сидів, переляк залишився чи ненавічно):
Тож зважаючи на такі перелякані поетичні перли, доводилося і в Україні пірнати в підпілля і там залягати на дно.
Ще під час тієї шури-бури, що зчинилася в колисці революції, як називали за ідеологічними канонами Ленінград, навколо постанови Товстоноговим «Ревізора», буцімто бачили на березі Неви Миколу Васильовича, безсмертного сорочинця. А втім, може, то був і зовсім не Гоголь, а лише зовні схожий на нього чоловік, але ті, хто його бачив, божилися і заприсягалися, що то був саме автор «Ревізора». Буцімто гнівно блукав він Невським проспектом у чорному крислатому капелюсі й сірім плащі і вітер з берегів Неви тріпотів його пелериною, а той носань, якщо тільки то був Гоголь, бурмотів насмішкувато й зло: «Над чим сміємося? Та над вами, Романови, над вами! І над сномом ваших слуг та прислужників!»
Якщо для решти мешканців міста над Невою з’ява на Невському прошпекті особи зовні схожої на Гоголя була всього лише нерозгаданою загадкою (ну, може, фантомом, такою собі моделлю людського тіла, примарою, привидом, зрештою, в існування якого мало хто вірив), то для фан-клубівців цього було досить аби переконатися у власній версії, Гоголь таки живий! Тоді підпільники й поставили для себе крапку в питанні (власне, чутках): чи справді Гоголя поховано живцем (в стані летаргічного сну), а чи то поголос? Відповідь була однозначною: ні, не поховали живим, якщо він живий.