Ежені Гранде. Селяни

Красивий сивенький дідусь Саркюс був одночасно відданий Феміді й Флорі, тобто законознавству і своїй теплиці. Він уже дванадцять років обдумував твір під назвою «Історія інституту мирових суддів», «політична й судова роль яких зазнала ряду змін, — казав він, — бо вони були всесильні за кодексом від брюмера IV року, а тепер цей, такий цінний для держави, інститут втратив усяке значення внаслідок невідповідності платні з такою відповідальною посадою, яку слід би зробити беззмінною». Відомий як людина великого розуму, Саркюс вважався державним діячем у салоні пані Судрі; неважко здогадатися, що він просто був найнуднішим. Про нього казали, що він розмовляє, наче з книги читає; Гобертен обіцяв йому орден Почесного легіону, але відносив це нагородження до того часу, коли сам як наступник Леклерка сяде депутатом на лавах лівого центру.

Збирач податків Гербе, дотепник, важкий товстун з маслянистим обличчям, з фальшивим чубком, золотими сергами у вухах, що вічно воювали з коміром його сорочки, віддав данину помології[100]. Пишаючись, що володіє найкращим фруктовим садом в окрузі, він знімав перші плоди через місяць після того, як вони з'являлися в Парижі; у своїх тепличках він розводив найтропічніші рослини, як-от: ананаси, гладкошкірі персики й горошок. Він з гордістю підносив пані Судрі букет полуниць, коли в Парижі вони коштували десять су за кошик.

Нарешті, в особі аптекаря, пана Вермю, Суланж мав свого хіміка, який був трохи більше хімік, ніж Саркюс — державний діяч, Люпен — співак, Гурдон-старший — учений, а брат його — поет. Проте вище міське товариство мало цінувало Вермю, а для другорозрядного він зовсім не існував. Першим інстинкт, можливо, вказував на справжню вищість цієї задумливої людини, яка не казала й слова та всміхалась на дурниці так глузливо, що до вченості її ставилися дуже підозріло, sotto voce [101] ставлячи її під запитання; щодо других, то вони не затруднювали ними своєї уваги.

Вермю був жертвою в салоні пані Судрі. Ніяке товариство не може бути повним без жертви, без якої-небудь істоти, що збуджує жаль, глузування, зневагу або покровительство. Насамперед, Вермю, вічно зайнятий розв'язуванням наукових питань, приходив з розпущеним галстуком, в незастебнутому жилеті, в якомусь зеленому, завжди брудному сюртуку. Нарешті, він подавав привід до жартів своїм обличчям, таким кислим, що дядько Гербе запевняв, начебто він зрештою перейняв фізіономію своїх покупців.

У провінції, у відсталих кутках на зразок Суланжа, аптекарі ще бувають предметом жартів, у дусі жартів з «Пурсоньяка»[102]. Ці шановні промисловці дають тим більший привід до цього, що вимагають особливої винагороди за виклики додому.