Після війни. Історія Європи від 1945 року

Західнонімецьким політичним керманичам не треба було хвилюватися через можливу появу прямого наступника нацизму, оскільки будь-яку таку партію безпосередньо забороняв Основний закон республіки. Проте серед населення залишалися багато мільйонів його колишніх виборців, голоси більшості яких були розподілені між різними партіями мейнстриму. А тепер з’явилася ще одна група виборців — Vertriebene[188] — етнічні німці, яких вислали зі Східної Пруссії, Чехословаччини й інших місць їхнього колишнього проживання. Із приблизно 13 мільйонів переміщених німців майже 9 мільйонів спочатку оселилися в західних зонах; до середини 1960-х років разом із невпинним потоком біженців на захід, які прямували через Берлін, у Західній Німеччині опинилися ще 1,5 мільйона німців, виселених зі східних територій.

Vertriebene, до яких здебільшого належали дрібні землероби, власники крамниць і підприємці, було надто багато, щоб просто закрити на них очі. Оскільки вони були «етнічними німцями» (Volksdeutsche), їхні права як громадян та біженців забезпечував Основний закон від 1949 року. У перші роки Республіки їм частіше, ніж іншим німцям, бракувало належного житла чи робочих місць, а отже, вони мали високу мотивацію голосувати на виборах заради одного головного політичного питання — права повернути свою землю та майно в країнах Радянського блоку або ж, якщо це було неможливо, отримати компенсацію своїх втрат.

Окрім Vertriebene, у Німеччині було багато мільйонів ветеранів війни, а після того, як у 1955 році Хрущов погодився передати німецьких військовополонених, їх стало ще більше. Як і виселені німці, ветерани та їхні представники вважали себе насамперед несправедливо скривдженими жертвами війни й післявоєнного врегулювання. Будь-який натяк на те, що політика Німеччини й особливо дії німецьких збройних сил спричинили або виправдовували їхні страждання, агресивно відкидався. Улюбленим власноруч створеним образом Німеччини за часів Аденавера був образ потрійної жертви: спершу від рук Гітлера — кінофільми «Die Letzte Brücke» («Останній міст», 1954 року) про жінку-лікаря, яка боролася з нацистами, або «Канаріс»[189] (1955 року) мали шалений успіх та сприяли популяризації тези про те, що більшість хороших німців усю війну боролися з Гітлером; потім від рук ворогів — розбомблені міські панорами післявоєнної Німеччини створювали враження, що і в тилу, і на полі бою німці жахливо постраждали від рук своїх ворогів; та, зрештою, — через злісні «викривлення» післявоєнної пропаганди, що, як широко вважалося, навмисне перебільшувала «злочини» Німеччини і применшувала її втрати.