Після війни. Історія Європи від 1945 року

Це не було одноразовою помилкою. До 1957 року західнонімецьке Міністерство внутрішніх справ заборонило показ (східнонімецької) екранізації Вольфгангом Штаудте роману Генріха Манна «Вірнопідданий» (1951), заперечуючи його тезу про те, що авторитаризм у Німеччині має глибоке історичне коріння. Може здатися, що це підтверджує припущення, що післявоєнна Німеччина страждала на тяжку колективну амнезію; однак дійсність була складнішою. Німці не так забули, як пам’ятали вибірково. У 1950-ті роки офіційні представники Західної Німеччини заохочували зручний погляд на німецьке минуле, згідно з яким Вермахт поводився героїчно, а нацисти були в меншості й отримали належне покарання.

Після низки амністій військові злочинці, які дотепер перебували в ув’язненні, впевнено поверталися до громадського життя. Тим часом більшість найгірших німецьких військових злочинів, скоєних на Сході й у таборах, так і не були розслідувані. Попри те, що в Штутгарті в 1956 році заснували Центральний відділ земельних департаментів юстиції, місцеві прокурори старанно уникали будь-яких розслідувань аж до 1963 року, коли Бонн почав на них тиснути; суттєвіші результати з’явилися після 1965 року, коли федеративний уряд збільшив строк позовної давності для вбивств (до того він становив двадцять років).

Особисте ставлення Аденавера до цієї проблеми було непростим. З одного боку, він не мав сумнівів, що розважливе мовчання краще за провокативне публічне декларування правди — така ціна була єдиною запорукою ефективної демократії, позаяк сумління німців того покоління було надто заплямоване. Будь-який інший підхід міг викликати правий реваншизм. На відміну від Шумахера, який публічно та красномовно наголошував на стражданнях євреїв від рук німців, чи німецького президента Теодора Гойса, який у листопаді 1952 року заявив у Берген-Бельзені: «Diese Scham nimmt uns niemand ab»[192], — Аденавер говорив на цю тему дуже мало. Єдиними, про кого він згадував, були постраждалі євреї, однак ніколи — німецькі злочинці.

З іншого боку, він продемонстрував, що не має змоги опиратися тиску щодо репарацій. У вересні 1952 року Аденавер досяг домовленості з прем’єр-міністром Ізраїлю Моше Шаретом стосовно виплат уцілілим євреям у загальному обсязі 100 мільярдів дойчмарок. Ця угода наражала Аденавера на певний політичний ризик у Німеччині: у грудні 1951 року тільки 5% опитаних західних німців відчували «провину» щодо євреїв. Ще 29% визнавали, що Німеччина має виплатити єврейському народу певне відшкодування. Решта розділилися на тих (близько двох п’ятих опитаних), хто вважав, що відповідати й платити мусили тільки ті люди, «які справді були в чомусь винні», і тих, хто вважав (21%), «що євреї самі частково відповідальні за те, що сталося з ними за часів Третього Райху». Коли 18 березня 1953 року угоду про відшкодування обговорювали в Бундестазі, комуністи проголосували проти, вільні демократи утрималися, а Християнсько-соціальний союз та партія Аденавера ХДС розділилися: чимало депутатів цих партій проголосували проти будь-яких Wiedergutmachung (репарацій). Щоб протягнути угоду, Аденаверу були потрібні голоси його опонентів — соціал-демократів.