Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Хвиля репресій ударила і по досягненнях державного будівництва національних меншин, які становили 20 відсотків усього населення України. Наприкінці 30–х років було припинене національне відродження різних національних груп в Україні. Всю національну інтелігенцію було оголошено “класовим ворогом”, “антирадянськими елементами”. Було видано кілька спеціальних партійних постанов, зокрема “Про кадри шкіл національних меншин” (1934) та “Про засміченість класовими ворожими елементами Хортицького машинобудівного технікуму” (1935), внаслідок яких були розгромлені Одеський німецький педінститут; розігнані навчальні заклади болгарської та молдавської меншин, закрито 9 національних факультетів в інститутах, 8 педагогічних технікумів, 19 — індустріальних, 18 сільськогосподарських інститутів і технікумів і т. д. Знищено 600 національних бібліотек, 300 читалень, 350 будинків культури, закрито 500 газет і 100 національних журналів, польський і єврейські театри тощо.
Репресовані й розкуркулені “вороги народу” поповнювали широку мережу концтаборів, що поглинула мільйони людей.
Ці втрати не можна точно обрахувати. Лише 27 жовтня 1937 р., виконуючи постанову Компартії 52/94 “Про антирадянські елементи” було знищено в урочищі Сандормох на півдні Карелії 290 видатних українських діячів, які перебували тоді у Соловецькому таборі. Серед них М. Зеров, Л. Курбас, М. Куліш, В. Підмогильний, М. Вороний, А. Крушельницький із синами, М. Яворський та багато інших. За дослідженнями Товариства української культури Карелії “Калина” пізніше у Сандормосі було розстріляно 677 осіб. 5 серпня 1937 р. ця операція продовжилась за участю новостворених “особливих трійок” по всій території України. Ці “трійки” до 15 листопада 1938 р. винесли 681692 “розстрільні вироки” списками. Лише за 1937–1941 рр. у СРСР до катівень було відправлено близько 5,2 млн осіб, серед них значний відсоток становили українці. Протягом 19301937 рр. в Україні було “викрито” й ліквідовано 15 великих “підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів і троцькістів”.
Отже, рух за національне відродження українського народу і його державне самовизначення був повністю знищений. Досягли мети, про яку раніше писала центральна комуністична преса: “зруйнувати основу українського націоналізму”, тобто, українське селянство, українську інтелігенцію, всі досягнення національно–культурного і державницького відродження України.
Такого тотального погрому нації, національної інтелігенції і національної політичної еліти ще не знала історія жодного цивілізованого (і навіть нецивілізованого!) народу. Жодна країна світу в своїй історії на зазнавала такого нищівного всеспопеляючого удару по своєму етносу, по його провідній еліті — інтелігенції, по його основі — селянству. Це й призвело до політичного і культурного занепаду української нації, що наклало відбиток на подальшу державницьку історію нашої Батьківщини.
У свідомості українців період кінця 20–30–х років залишився як період “розстріляного Відродження”. Україна потрапила під прес жорстокого зросійщення. Освіта, преса, справоздання в державних установах і на підприємствах — скрізь запанувала російська мова.
Модернізація, яку проводила в життя державна партія, тепер ототожнювалась із передовою російською культурою. Українська культура тепер прирівнювалася до відсталої, селянської, мужицької, до неосвіченості та інтелектуальної грубості і брутальності. Молоде покоління, що виростало в умовах презирства до “грубої” селянської українськості (бо тільки селяни зберігали свою національно–етнічну сутність, міста ж швидко зросійщувалися через російськомовну освіту), відмовлялася від своєї рідної національності і, як і в царські часи, поповнювала когорти російськомовного населення, що ненавиділо своє “низьке”, “некультурне” походження.
Ініціатором та організатором кривавого геноциду українського народу та його денаціоналізації була комуністична більшовицька партія та її лідери Ленін — Сталін і їхні соратники. Відомо, що у 1921 р. за наказом Леніна відомі військові керівники Тухачевський та Антонов–Овсієнко підписали наказ від 12 червня 1921 р., в якому було поставлене завдання каральним загонам: залити отруйними речовинами лісові масиви, в яких переховувались повсталі російські селяни. Це забрало поряд із розстрілами цілих сімей співчуваючих понад 200 тис. життів. Саме в ці роки В. Ленін говорив: “Можно уничтожить и 90 % населения России, чтобы оставшимся 10 % удалось жить во всемирной коммунистической зоне”. А далі й таке: “Надо расширять применение расстрелов”.