Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Хоч як тихо вимовляє вона, насторожені вуха бандита вловили звуки.
— Забудь це ім’я, суко! І ти, старий шкарбун! Я для вас Зігфрид Клуге, гість, якого ви з радістю зустрічаєте! — Він спробував розсміятись, але сміялись тільки уста, в очах зачаївся страх загнаного звіра, що в шаленому засліпленні здатний на все.
— Що ж вам від нас потрібно? — Ленау зблід, але голос звучить підкреслено діловито, сухо.
— А ти не здогадуєшся, старий чорт? Лягаві натрапили на мій слід, та нікому з них навіть на думку не спаде шукати мене тут. О шостій відходить мій поїзд, а до цього часу…
— Зараз же забирайтеся геть! Я розумію, ви не дасте мені подзвонити в поліцію, але з хвилини на хвилину почнуть приходити наші клієнти, і варто мені тільки крикнути…
— Не встигнеш!.. Бачиш оце? — Петерсон перекинув пістолет у ліву руку, а в правій зблиснула сталь ножа. — Діє блискавично, а головне — безшумно! Навіть на відстані. Кидаю я спритно! Ех ти, дожив до сивин, а не розумієш — людині однаково, за що її розстріляють: за одне вбивство чи за три. Сподіваюсь, тут більше нікого немає? Ану, відійдіть подалі від дверей, станьте біля стіни!
Петерсон робить крок, тримаючи на прицілі старого і дівчину, але Себастьян стоїть непорушно, тепер і його паралізував страх.
— Гер Ленау, та зрозумійте ж, дум спіро сперо!
«Поки дихаю, сподіваюсь». Звуки латини, та ще в устах Рут, повертають Себастьяну Ленау спокій, занурюють у звичний світ роздумів.
«Поки дихаю, сподіваюсь!» Що Рут хотіла цим сказати? Невже вона знайшла якийсь вихід з становища, що склалася? Дівчина знову багатозначно стискує його пальці. Він мляво відповідає на потиск, тільки для того, щоб заспокоїти її. Молодості властиво тішити себе надіями. А він, на жаль, давно звик дивитись на життя тверезими очима. Зараз його найбільш хвилює інше: о дванадцятій повинен зайти Ернст, занести батькові фармакологічний довідник, що його він видивився десь у вітрині і обіцяв купити під час обідньої перерви. Що ж буде, коли він побачить опущені жалюзі й зачинені двері? Безумовно, це його стривожить. Якщо він почне наполегливо стукати… Серце старого завмирає, він уже бачить сина з простреленою головою, вмираючого на тротуарі. Ні, Рут має рацію, поки живий, не можна розлучатися з надіями, треба шукати вихід, діяти.
— Що нам тепер робити? — з викликом запитує Рут.
Петерсон, певне, не чує її. Очі його прикуті до східців, що ведуть у верхню кімнату.
— Там хто-небудь є? — запитує він, киваючи на східці.
— Нема… нікого… — навмисне затинається Рут.
Непевний тон її відповіді занепокоїв Петерсона.
— Обом стояти біля нижньої сходинки. Якщо ти збрехала, начувайся.
Задкуючи, він підіймається сходами, не зводячи пістолета з старого й дівчини. Східці біля дверей у кімнату забирають праворуч, тепер Петерсону не видно тих, хто стоїть унизу. А треба ще відчинити двері, оглянути кімнату. На це й розраховує Рут.
— Швидше передайте мені запасний ключ, — поспіхом шепоче вона. — Сядете переписувати старі рецепти й накажете мені допомагати. Я… — Вона обриває фразу, ховає ключ у кишеню фартушка, дістає хусточку, тре нею очі.
— Чого розхлюпалась? — підозріло запитує Петерсон, спускаючись сходами.
— Хіба не зрозуміло? — відповідає Ленау. — Ви двічі мало не спіткнулися, задкуючи по східцях, палець міг би натиснути на курок, і куля влучила б у кого-небудь з нас. Взагалі, я радив би вам опустити пістолет. Ми не чинитимемо опору. Що можуть зробити з добре озброєним джентльменом старий і молода дівчина.
— Ач, які слабкодухі. Нічого, потерпіть, поки я не огляну інші приміщення. Іди вперед, он туди!
Він кивнув на провізорську. Оглянув її, потім примусив повести його на кухню, заглянув навіть у комірчину, де зберігалися продукти.
— Тепер я можу заховати свою гармату. Тільки пам’ятайте: вона у мене завжди напохваті. Найменша спроба…
— Мені треба вимкнути кавоварку. Дозволите? — глузливо запитує Рут.
— Спочатку нагодуєш мене і принесеш каву.
— Де накажете сервірувати стіл — тут чи в залі?
— Не викаблучуйся, візьми тоном нижче! Не таких бачили… Подавай у зал, там вільніше.
Рут бере хліб, сіль, столовий прибор і несе в зал. На електроплитці тим часом гріється сковорідка. Обернувшись, дівчина кидає на неї бекон, збиває у мисочці омлет. Петерсон пильно стежить за кожним її рухом.
— Ви що, так і ходитимете за мною, мов тінь?
— Поки ти не приготуєш їжу. Стежу, щоб не підсипала чого-небудь.
— Ви підказали чудову ідею. Шкода, що у мене з собою нічого нема.
— Може, у нього? — Петерсон киває на старого провізора. — Признайся, діду, адже руки сверблять.