Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Який смішний чоловічок! — каже, посміхаючись, Джованна. — Від нього так і випромінюють доброзичливість і веселощі.
Джеффріс кидає на Джованну похмурий погляд.
— Не довіряйте словам і манерам, синьйоро! Цей доброзичливий веселун добре нажився під час війни на виробництві килимків для ніг з людського волосся.
Джованна блідне і крадькома хреститься.
— Чому ж тоді… чому ж тоді він серед нас? — злякано запитує вона. — Я чула, що таких людей…
— Бо політику роблять не серцем, а лише головою, — жорстко відповідає Джеффріс. — А нам він зараз потрібен.
«Ще одна різновидність джентльмена з голови до п’ят, — думає Григорій. — Досить порядний, щоб не приховувати своєї зневаги до Крігера, і водночас розміркований ділок, котрий не гребує користуватися його послугами. Цікаво, як він поводитиметься під час розмови з Думбрайтом…»
Після перерви оркестранти знову беруться за свої інструменти.
— Потанцюємо, Джованно?
— Залюбки.
Вони йдуть на танцювальний майданчик поблизу оркестру.
— У мене зомліли ноги від страху, коли Джеффріс розповідав про Крігера. Як це страшно! Такого не можна прощати, правда?
— Великий німецький поет Гейне казав, що ворогам треба прощати, але не раніше, ніж їх повісять.
Ноги в Джованни, справді, наче ватяні, не слухаються, збиваються з ритму. Григорій трохи притримує свою партнершу, потім знову веде її на танець. І враз Джованну ніби проймає почуття польоту. їй здається, що мелодія вливається в неї дужим припливом, несе у стрімкому потоці, легку і вправну, здатну птахом злетіти в голубизну неба.
Коли музика обривається, Джованна не може відразу вгамувати радісного збудження.
— Як не хочеться повертатися до них, — киває вона в бік столика, де сидять Думбрайт з Джеффрісом. — Давайте кудись втечемо! Однаково їм не до нас.
— Не до нас, — погоджується. Він веде свою даму до довгого мармурового стола, за яким, на тлі монументального буфета, мудрує з напоями бармен: щось виливає і доливає, струшує, збиває суміш.
— Два легеньких коктейлі: для пікантності!
Джованна сідає на високий круглий стілець. Григорій спирається ліктем на стіл, напівповертається обличчям до залу. Звідси йому зручно спостерігати за розмовою Думбрайта і Джеффріса. Власне, говорить зараз тільки Думбрайт. Він із запалом у чомусь переконує англійця. Сухий, наче викарбуваний на медалі, профіль Джеффріса лишається незворушно спокійним. Лише іноді нахиляється голова на знак згоди чи креслить коротку пряму підборіддя на знак заперечення.
— Фред, як ви гадаєте, ми ще довго тут пробудемо? — запитує Джованна.
— Не думаю. Співробітник у Думбрайта не дуже говіркий. А чому ви запитуєте, — стомились?
— Не розберу. Щойно мені було весело, а зараз напосів смуток. Тягне піти звідси і не хочеться повертатись додому, якщо можна назвати домом місце, де я тепер живу і де мені все остогидло. Іноді мене охоплює бажання сісти в машину і кудись гайнути, однаково куди… Отак безоглядно мчати і мчати, як зацькована тварина, поки десь не впаде…
— Джованно, ми ж умовились, що ви триматимете себе в руках! Все буде гаразд, обіцяю вам. Як тільки приїде Джузеппе…
— Спасибі, Фред! Пробачте! Я сама не знаю, що кажу… Це зараз минеться. Трохи попустила віжки, тільки й усього… Розплачуйтесь мерщій і ходімте.
Коли вони підійшли до свого столика, Думбрайт уже сидів один, похмуро позираючи на батарею пляшок і тарілки з недоторканими стравами.
— Ну як? — запитав Григорій.
— А ніяк, — сердито буркнув Думбрайт. — Не дурно вам наснились ці кляті круки. Виявляється, сон був у руку!
Десь далеко в коридорі пролунав дзвінок. Зачовгала капцями по підлозі Зельма. Пішла відчиняти. Хвилини чекання тривали довго. Нунке підвівся у кріслі, хотів щось взяти зі столу, провів рукою по його поверхні і знову опустився на м’яке сидіння. І тут на порозі виник Фред, розчервонілий від холоду.
— Що-небудь трапилось? — запитав він просто з дверей.
Не відповідаючи, Нунке вказав на крісло. Григорій сів, відкинувся на спинку, оббиту темно-вишневою шкірою. Вона приємно холодила спину, трохи заспокоювала напружені нерви. Григорій потягся за сигаретами, закурив і мовчки чекав, поки заговорить Нунке.
— Якби я був забобонним, подумав би, що фортуна повернулась до мене спиною. Зараз, коли ми повинні виплутатися з лиха, що звалилось на нашу школу, концентрувати всі свої дії довкола цієї історії з Вороновим, щоб вийти сухими з води, саме зараз мені доводиться займатися ще одною дуже неприємною справою. Ви розумієте, про що я кажу?