Над Шпрее клубочаться хмари

Сьогодні Рут прийшла на годину раніше, ніж звичайно, та все одно, здається, не встигає з усім упоратися. А треба ще перевдягтися. Адже ввечері вона зустрінеться з Ернстом… Дівчина думає про цю зустріч, і серце її завмирає від радості, «Боже, як далеко ще до вечора». Скільки чашок кави доведеться їй зварити, скільки насмажити яєць з беконом, приготувати бутербродів, скільки разів вимушено посміхнутись, відповідаючи на жарти, скільки разів різким словом обірвати…

Боже ж мій, від цього навіть губи можуть задерев’яніти.

До відкриття аптеки залишається десять хвилин. Це не такий уже малий строк. Рут устигла причепуритись. Тепер вона сидить, скинувши черевики, щоб перепочили ноги. Вкрита лінолеумом підлога холодить натруджені ступні, наче висмоктує з них утому.

— Що це за фокуси? — дивується Себастьян Ленау, заглядаючи на кухню. — Хочете простудитися?

— Просто відпочиваю, — сміється Рут. — В моєму розпорядженні ще аж дві хвилини.

— Майже вічність, — посміхається старий. — Втім, недарма кажуть, що година у дитини довша, ніж у старого.

— Ну, я вже не дитина, — удавано сердиться Рут. Погляньте на мої іграшки! — І вона з гордістю киває на довгий широкий стіл, де панує зразковий порядок: все розкладено, кожна річ під рукою.

— У вас організаторський талант, Рут! Заздрю тому, хто стане вашим чоловіком!

Дівчина червоніє і зістрибує з стільця.

— Побіжу відчиняти. Вже час.

Вона відчиняє двері, стоячи на тротуарі, підіймає жалюзі. Різкий холодний вітер пронизує її до кісток. Зіщулившись, Рут швидко біжить у зал, аж раптом позаду долинає гуркіт. Дівчині здалось, що то впали погано закріплені жалюзі. Лаючи себе за квапливість і незграбність, вона хоче обернутися назад, та хтось штовхає її в спину.

— Ну, ну, йди, куди йшла, — чує вона позаду себе голос. — І не думай кричати або чинити опір. Все підготовлено, о’кей!

— Пустіть мене! Ви з глузду з’їхали! Що за дурні жарти!

— Спробуй крикнути ще раз — тоді дізнаєшся, який я жартівник.

Крізь сукню вона відчуває, як у спину їй впирається щось гостре й тверде, торкається шкіри поміж лопатками, «Пістолет!» — жахається дівчина, і тіло її осідає на підлогу, мов пронизане кулею.

— Ах ти дрантя… — шипить незнайомець. — Зволікаєш час.

Він трохи відступає, притиснувши дівчину до себе, потім різким рухом відчиняє двері і з такою силою штовхає Рут у зал, що та, похитнувшись, падає. Незнайомець повертає в замку ключ, виймає його і ховає в кишеню.

Зачувши шум, з провізорської вийшов гер Ленау. Він навіть не встиг злякатись, настільки несподіваним здалося йому все, що відбувається.

— Хто ви такий і що вам тут треба? — запитує він спокійно, нахиляючись, щоб допомогти дівчині підвестися.

— Петерсон, — шепоче Рут.