Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— По-твоєму, пролетар мусить бути невихований, незграбний, неохайний?
Свіфт переступив із ноги на ногу, витягнув зі своєї толстовки «Змичку»[40] й подивився на Лізу Василівну. Ната зрозуміла, що він хоче говорити з матір’ю, і, боячись, що він звернеться до матері своїм займенником, в’їдливо допомогла йому:
— Ліза Василівна. Ну, кажи вже швидше.
— Лізо Василівно, — сказав Свіфт, — палити можна?
Чорновус прийняв руку з коліна Лізи Василівни й став поправляти свого чорного метелика. Ліза Василівна не зрозуміла Свіфта. Вона мовчки вибачливо подивилась на нього й потягнула на кругле товсте коліно свою сукню, що чомусь пнеться вгору.
— Я кажу, — ще раз сказав Свіфт, — чи палити можна?
— О, будь ласка. Ви ж бачите, що вже накурено. Вже можна. До речі… може, ви нам вірша прочитаєте? — Чорновус щось тихо сказав Лізі Василівні, і вона знову захопилась його розмовою. Ната похнюпила голову, не в настрої щось мріяла, однією рукою м’яла кінчик коси, другою колупала, гладила клавіші.
— А знаєш… — Свіфт затнувся.
— Ната, — нагадала йому своє ім’я, не міняючи пози.
— Знаєш, Нато, я ні на крихту не відчуваю в цьому оточенні, що я зараз у радянській країні.
Ната обурено закинула косу з грудей на плече й тихо, але сердито сказала:
— А де ж?
Свіфт гризнув цигарку, переступив із ноги на ногу.
— Десь в іншому місці… хтозна… Якесь аристократичне оточення… Може, це і в радянській країні… Але оця хата, якось одна собі, ізольована стоїть од усього радянського, од усього такого робочого… — Ната одвернулась, трохи мовчала, тоді повернулась до Свіфта, аж трусячи всім станом од злості, й випалила:
— Що ти верзеш? Коли це ти встиг орадянитись? Що ти з себе корчиш робочого? Може, тому, що в брудній сорочці? Чи ти й душу свою хочеш перелицювати? Інтелігентик паршивий!
Свіфт узяв стільця, дернув ним по підлозі, підставляючи собі, розлігся на перильце, голосно загоготав, а потім прошипів.
— Ти… слухай…
— Мене звати Натою, — роздратовано, не повертаючись до Свіфта, вставила Ната.
— Слухай, Нато. Чи ж я тобі казав, що мені таке оточення не подобається? Я констатую факт такого досягнення… ми як культурний острівець у радянській країні. Це ж чудово… Ти… ось повернись… я кажу, що клас… — На столі забряжчали пляшки, склянки й посуд. Костянтин Семенович гатнув по столі кулаком, а потім устав, блиснув окулярами й викрикнув.
— Чи довго ще там мені будете про класи? Я покажу вам класи! — Він ухопив у руки стільця й з усієї сили шпурнув ним до піаніно. Стілець з тріском ударився об краєчок піаніно, й кришка з нього злетіла Наті на голову. Всі схопились, зашамотались. Дехто став похапцем одягатись. І в цей час на дверях з’явилася хвиляста голівка Карочки.
— Що тобі треба, чорт? — гукнув Галан. Але Карочка сміливо дивилась йому в вічі й сказала:
— Я хочу слухати музику.
Галан ухопив другого стільця, Карочка встигла вибігти, й стілець із гуркотом розбився об зачинені двері.
Карочка чула, як годинник простукав 10, але їй не хочеться вставати. Якось погано, важко, нудно. Болять в’язи, важкі руки, ноги. Вона зазирнула в шматочок свого люстерця. Яка червона! Горить лице. Правда, й голова болить. Ач як посиніло під очима. Губи потріскались чи, може, покусані. А вчора… Ой, як соромно… Як вона дивитиметься в вічі своєму хазяїнові… Або Лізі Василівні… Он він пішов із портфелем на посаду. Аж серце йойкнуло. Ой, як соромно. А чого він так рано пішов? Ще ніколи цього не було. І як не хочеться вставати. В голові шумить, повітря в кухні важке. І горілкою смердить, і стравою, і димом від папірос.
— Каро, Каро! — Ліза Василівна гукає. Карочка похапцем одяглась, іде до кімнати. На порозі вона зупиняється й довго розглядає кімнату. Посередині — побиті стільці, гойдалка, підлога забльована, закидана недокурками од цигарок. Скло з розбитих пляшок. На столі побитий ущент посуд і розкидана та розлита їжа.
— Карочко, Каро! — Ліза Василівна не чула, як вона ввійшла, і гукала ще.
— Я тут, Лізо Василівно!
Та рипнула пружинним матрацом, повернулась од стіни й трохи хрипким голосом тихо проказала інструкцію, як треба прибирати кімнату. Карочка ще раз оглянула кімнату, потім узяла віника, віхоть і похапцем почала витирати забльовану зелену канапу. О, який сморід у кімнаті, як брудно. Ліза Василівна повертається в ліжку, раз по раз рипить пружинним матрацом та спльовує на підлогу. Карочка вже звикла дивитися їй у вічі. В дійсності вона, Ліза Василівна, не така вже й цяця. Лице її як обрубок… бліде, — фарби позлазили, губи фіалкового кольору, під очима нема темненького й очі наче дві крапки чорніють. Качається, як важка колода, в ліжку, як підводить руки догори — під пахвами руде волосся. Карочка намочила в помийному відрі віхтя й ляснула ним по підлозі. Фу, яке все гидке, нудне, брудне… А вчора отой волосатий чорт Костянтин Семенович…
40
Марка сигарет.