Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Беля схилила голову Фатімі на груди й ніжно обіймає її. Вона чує, як гупає серце у Фатіминих грудях, як Фатімина рука торкається її голови, розправляє волосся, і чує тиху, теплу та лагідну розмову. Збуджує її серце, то тривожить, то радує, то лякає. Голова од вина важчає, якийсь незрозумілий настрій, то надто весело, хочеться реготатись, а то лягає на душу сум і хочеться плакати, хочеться обіймати, щось стиснути руками… А Фатімина розмова над головою як володар, як гігант.
Чи Беля кохає кого-небудь? Ні, не кохає? Нема нікого, чи Беля не вміє кохати? Вміє? А хоче Беля мати гарного-гарного чоловіка? Так, чоловіка. Просто взяти та й одружитися. Згодна? Ну й гаразд. Там же ж чоловік! Беля як побачить, так зомліє од його погляду. Хай Беля прийде завтра ввечері, і він буде. А зараз — мати… допомога… До побачення.
Фатіма обіймає Белю, цілує, і вона з плачем від радості залишає Фатіму.
Кароліна ніяк не зрозуміє свого становища. Сталося все несподівано, раптом. Ось наче щойно вона була в Галана, а зараз у величезному помешканні майстерні мануфактурних виробів. Аж дві стіни майстерні з самих лише вітрин, і від цього надто світло. О, як світло. І не добере Кароліна, чи приємно їй від цього простору, чи ні: якось байдуже все… Навколо неї сила ножаних машин, а над ними позгиналися молодиці, дівчата — сотні веселих, добрих, суворих, серйозних облич. Сотні жіночих голівок то синіють, то червоніють, то біліють своїми хустками, то без хусток, як чорні, брунатні, або світло-русі, аж золоті, кущики. Та тихенько співає, та замріяно щось до себе мимрить рожевими стьожечками своїх губ. Машини ритмічно, мірно вистукують. Ходором ходять ноги в спідницях, моторно рухаються руки коло голок, повертаючи шмат матерії. Утворюється такий шум, наче це величезний вулик, у якому безперестанно гудуть, дзвенять бджоли… Кароліна теж рухається в цьому шумі. Їй поки що дали пришивати рукави до солдатських сорочок. Згодом буде підвищення. Вона про це не турбується. Пришити рукав — це не так уже й важко. Вона сама сорочки шила. Вона може й блузку пошити. Ай, одна голка зломилась. Хруснула, аж дзенькнула. Це, правда, неважно, але цього в її житті не було ніколи. Це тому, що вона ще не зосередилась, не віддалася цій справі, вона ще одною ногою в Галана. Плита, стіл накритий цератою, над плитою висять ополонички, друшляки, мідні каструльки, посуд… Пахне їжею. Заходить Ліза Василівна, м'яко рухається, міцно гримає. Або заходить Вова й щипається, чорт красивий. Ната, ота чортяка руда, глузує. А старий Галан… Кароліна зламала ще одну голку.
— Товаришко, як же таки так можна? Треба уважніше… Це ж усе грошей варто… — Інструктор Надя в білій хустці, що спала з голови й лежить на потилиці, як башлик, дала Кароліні нову голку й трохи незадоволено пішла поміж машинами. Кароліна помітила, що Надя присідає на ліву ногу й від цього гойдається, як качка. Кароліні здалося, що вона ніяковіє. Вона відчула, що в неї лице стало гаряче. Вона похапцем вийняла шматок свого дзеркальця, яке блиснуло од сонця, що вперто тислося крізь скляні вітрини в майстерню. І справді, Кароліні стало ніяково. Крізь тоненьку, м'яку шкіру щік випиналася кров, очі якось зле примружені; вона закусила мокру, теплу губу, потім обвила губи язичком. Намочила їх, і вони стали ще червоніші. Кароліна помітила в себе на горішній губі, під трохи кирпатеньким носиком, ямочку. Виразна, чудова ямочка. Вона її, Кароліну, молодить. Справді, вона їй до лиця. І як вона її раніш не помітила? Ні, вона таки неуважно ставиться до себе. Треба на себе звернути увагу. Вові, наприклад, подобаються її брови, що тонкими дужками обгинаються навколо карих очей. А ямочка на горішній губі, каже Вова, як у дитини, стан гнучкий, литки — як виточені. Треба справді звернути на себе увагу. Кароліна старанно заховала дзеркальце — підійшла інструкторка Надя. Біла хустка її так само лежала на потилиці, перехиляла на одну ногу. Вона нагнулася коло Кароліни, дихнувши на неї цибулею, взяла недошитого рукава й сказала:
— Як я бачу, ти працювати вмієш, але трошки лінишся… Воно, звичайно, на перший раз… я розумію, хочеться роздивитися, освоїтись із речами, людьми, чи що, та можна ж уже й надивитися. А? — Надя глянула на Кароліну великим обличчям у ластовинні, з широким та довгим підборіддям. Потім повернула в руці рукава й, не дивлячись на Кароліну, запитала її: