Беладонна. Любовний роман 20-х років

Карочка бігала то в кухню, то з кухні, носилася з тарілками, з блюдами, з пляшками пива. Гучно виривала корки, червоніла від погляду гостей і ввесь час зиркала на Лізу Василівну, їй усе здавалося, що вона не так ходить, не так стає, повертається, а може, не так несе блюдо чи витягає корки… А Ліза Василівна справді непомітно блимнула на неї й тільки очима показала на мокрий фартух і на плямку, що чомусь опинилась на руці.

Карочка винувато похнюпила голову й вийшла. А потім знову йде з блюдом у руці. Поставила блюдо на стіл, підійшла близько до Лізи Василівни і щось шепнула їй на вухо. Та шепнула щось Костянтинові Семеновичу, а той устав, високий і товстий, блиснувши своїми окулярами, кивком голови звелів Карочці щось зробити, а тоді басисто промовив до гостей:

— Шановне товариство, дозвольте прийняти нових гостей!

Мужчини й дами враз заговорили, що вони дуже раді, о, будь ласка.

Двері одхиляються, і в них просувається трикутне лице Вови, за ним, як місяць, — лице Нати, а за нею величезний, рябий, власне, в клітку, картуз юнака з прищуватим, наче подзьобаним лицем.

Костянтин Семенович навів на них свої водянисто-блискучі окуляри, тоді скинув їх, витер хусточкою, надів і промовив до гостей:

— Товариство! Це моя дочка Ната, студентка ІНО[39], чудово, між іншим, учиться.

Дами з радісними усмішками розглядають Нату, мужчини з якоюсь цікавістю, потім заляскали в долоні — о, які вони раді.

Галан продовжує:

— Це мій син Володимир — касир Промкомбінату. Дуже славна дитина.

Вова червоніє від шуму оплесків. У мужчин на обличчях ятриться видушена усмішка, в жінок якась пекуча цікавість. Галан, блиснувши окулярами до рябого картуза, голосно сказав:

— А це, шановне товариство, молодий попутницький письменник і студент ІНО. — Письменник похапцем зняв рябого картуза й поправив білу брудну толстовку. — Він, товариство, — продовжує Галан, — ховає своє власне прізвище. Наточка чомусь його зве Джонатаном Свіфтом. Між іншим, він талановитий хлопець. — Джонатан Свіфт від оплесків розчервонівся, й вугрувате лице стало аж пухле, здригалось, куточки губ сіпалися з радості, а жовто-зелені очі розігрались і їли гостей.

— Шановні гості, — звернувся до трійки Галан, — прошу сідати! — І сам перший сів, дернувши стільцем по підлозі. Ната всілася коло матері, пригорнулася щокою до повного круглого плеча й легенько взяла її за стан. Вова зробив серйозне лице, від чого воно стало ще гостріше, сидів біля тоненької дами і поглядав крадькома на її ненароком заголене коліно. Письменник Джонатан Свіфт вийняв із кишені блокнота й щось швидко записував.

— Найшло натхнення, — жартуючи кинув чорний бородач. А Костянтин Семенович утер довгі запорізькі вуса й, наливаючи три чарки та не одводячи од них скла пенсне, сказав:

— Молодь почувається ніяково. Треба трошки їх розвеселити.

Гості загомоніли. Ах, як це мило. Яка чудова людина оцей Костянтин Семенович.

— Я, мамо, пити не буду, — сказала Ната, — ні в якому разі. О ні, навіть вина. Ні-ні. — Вова усміхнувся. Йому, мовляв, тільки подай. Джонатан Свіфт щось писав і нічого не чув, а коли перед ним опинилась повна чарка, він якось незграбно роззявив рота й, не одриваючись од писання, грубо зареготав:

— Га-га-га-га-га.

— Джонатан Свіфт не п’є, він же з пролетаріату, а їхній клас не п’є, — в’їдливо сказала Ната.

Але Вова заступився за Джонатана Свіфта:

— Клас випіть тоже нє дурак.

— Так-так, — забігав жабиними очима Джонатан Свіфт, — це Маяковський так утнув. От сказано, а? Здорово сказано. Слухай, ти… — махнув Вові рукою Джонатан, — як там далі… Клас випіть тоже нє дурак, а далі?

Далі Вова не знає.

— Ну, раз клас випіть нє дурак, — кинув Галан, — то хай п є. — Карочка поставила на стіл тарілку й торкнулась ліктем об Вовине плече. Костянтин Семенович помітив, як вона здригнулася. Її лице стало мінливе, то густо-червоне, то рожеве, то бліде. Костянтин Семенович аж тепер звернув на неї увагу. Вона цікава. Як він цього не помітив раніш. Він візьме це до уваги. Карочка відчула на собі погляд Галана, зніяковіла й вийшла, а він, Галан, статечно сидить у кінці столу і як голова зборів керує настроєм гостей. Над головами стриміли чарки, дзвеніли, руки переплітались, голови кивали, бажаючи один одному щастя, голови туманіли, груди наливались веселим настроєм. За столом збільшувався гомін, кожному в жили вливалася якась відвага, сміливість, юність. Чорновусий у великих круглих окулярах із роговими чорними обручами жагуче вів бесіду з Лізою Василівною, старанно поправляючи під бородою свого чорного метелика. Вова вийшов курити в розчинені двері й тихо, з захопленням щось розповідав тоненькій дамі. Джонатан Свіфт дивився на всіх і щось записував. Часом одривався од писання, закидав голову назад, роззявляв рота й викидав із горлянки своє: га-га-га-га. Ната сіла за піаніно. Галан устав, зняв окуляри, витер їх старанно хусточкою, одяг і, показавши рукою до піаніно, сказав: